— Дяка Джей!
— Як справи, Кларо?
Вона реготнула.
— Квіл весь мо-о-оклий!
— Це я бачу. Де твоя мама?
— Нема, нема, нема, — проспівала Клара. — Клала глалася з Квілом ве-е-есь день. Клала не піде додому, — вона відпустила мене й побігла до Квіла. Він підхопив дівча й закинув собі на плечі.
— Схоже, дехто вже досяг цього жахливого дворічного віку.
— Насправді трирічного, — зауважив Квіл. — Ти проґавив вечірку. Принцеса на балу. Вона примусила й мене вдягнути корону, а тоді Емілія закинула ідею, щоб усі на мені випробували її новий грим.
— Ого! Шкода, шкода, що я цього не бачив!
— Не плач, Емілія зробила знімки. До речі, у мене вельми пікантний вигляд.
— Всі на тобі їздять.
Він знизав плечима.
— Клара чудово розважилася. Це головне.
Я закотив очі. Як важко спілкуватися з людьми, що попалися на гачок імпринтингу! І байдуже, на якому етапі вони зараз були: чи тільки збиралися зав’язати собі долю, як Сем, чи вже перетворилися на старшу-куди-пошлють няньку, як Квіл, — але умиротворення та впевненість, які вони випромінювали, в мене викликали напад нудоти.
Клара завищала на плечах у Квіла й почала тицяти кудись вниз.
— Камінцик, Квіл! Мені, мені!
— Який, крихітко? Червоненький?
— Ні, челвоненький ні!
Квіл опустився навколішки — Клара зойкнула й учепилася йому у волосся, як у повіддя коня.
— Синенький?
— Ні, ні, ні! — заспівало дівча, в захваті від нової гри.
Найдивнішим було те, що Квіл розважався чи не більше, ніж Клара. Його обличчя й близько не було схожим на обличчя татусів і мамусь із-поміж туристів — нічого схожого на вираз коли-вже-ти-ляжеш-спати. Де ще натрапиш на батька, який із таким ентузіазмом включається у будь-яку гру, що здатні вигадати нащадки? Одного разу я бачив, як Квіл цілу годину грався з Кларою в хованки — затуляючи й відтуляючи обличчя, — і йому не було нудно!
І я навіть не міг із нього глузувати — занадто йому заздрив.
Хоча я справді вважав, що попереду в нього ще добрячих чотирнадцять років, викинутих на вітер, аж поки Клара не досягне його віку (добре хоч, що вовкулаки не старіють). Проте не схоже, щоб такі міркування турбували самого Квіла.
— Квіле, а ти не думав, що можна сходити на побачення? — запитав я.
— Га?
— Ні, зовтий ні! — пищала Клара.
— Ну, розумієш — зі справжньою дівчиною. Коли в твоєму графіку няньки випаде вихідний.
Він вирячився на мене, роззявивши рота.
— Камінцик, камінцик! — зарепетувала Клара, бо Квіл не встиг запропонувати їй нову іграшку. Вона ляснула Квіла по голові маленьким кулачком.
— Вибач, Кларунчик-котунчик. Хочеш оцей кораловий камінчик?
— Ні, — реготнула вона, — колалий ні.
— То підкажи мені. Будь ласочка.
Клара добре поміркувала.
— Зелений, — нарешті відповіла вона.
Квіл почав пильно роздивлятися камінці. Підібрав чотири штуки різних відтінків зеленого та простягнув дитині.
— Я правильно вгадав?
— Ага!
— А який із них?
— Всі-і-і!
Вона підставила стулені долоньки, і Квіл висипав камінці їй у жменю. Вона засміялася й миттю почала лупцювати його по голові. Він театрально поморщився, звівся на ноги й попрямував до стоянки. Либонь, турбувався, що вона змерзне в мокрому одязі. Він поводився гірше, ніж найнервовіша мамуся-квочка.
— Вибач, що я тут тобі наговорив про дівчат і побачення, — мовив я.
— Та ні, прикольно було, — відгукнувся Квіл. — Ти мене заскочив зненацька. Я якось про це й не думав.
— Певен, вона тебе зрозуміє. Ну, коли виросте. Вона не образиться, що ти теж дозволив собі жити, коли вона лазила в підгузках.
— Ну, звісна річ. Я певен, що вона б це зрозуміла.
Але більше він нічого не додав.
— Але ти все одно не бігатимеш на побачення, я правий? — майже ствердно запитав я.
— Я не зможу, — мовив він тихо. — Просто не уявляю. Я просто не… не звертаю ні на кого уваги. На дівчат я більше не дивлюся. Не бачу їхніх облич.
— А якщо ще згадати корону та грим — і Кларі, може, доведеться остерігатися зовсім іншої конкуренції…
Квіл зареготав і голосно чмокнув у мій бік.
— Джейкобе, ти вільний у п’ятницю ввечері?
— Не для тебе, — буркнув я, а тоді скривився. — Хоча, знаєш, я таки вільний.
Він мить повагався і своєю чергою запитав:
— А ти не думав, що можна сходити на побачення?
Я зітхнув. Я відкрився — і проґавив удар.
— Знаєш, Джейку, може, тобі теж варт дозволити собі жити.
У його голосі не було і смішинки. Навпаки, він звучав співчутливо. І від цього було тільки гірше.