— Джейку, спинись на хвильку!
Я став як уритий. Зиркнув на нього, тоді на гараж.
— Давай, хлопче. Принаймні допоможи мені заїхати в хату.
Я скреготнув зубами, але вирішив, що він точно дасть знати Сему, якщо я кілька хвилин не погодую його якими-небудь побрехеньками.
— Це відколи тобі потрібна допомога, старий?
Він хрипко розсміявся.
— Руки змучилися. Штовхав візок самотужки аж від Сью.
— Згори вниз — радше котив.
Я підштовхнув його візок на рампу, яку сам же для нього змайстрував, і завіз до вітальні.
— Твоя взяла. Швидкість була, либонь, миль тридцять на годину. Чудово!
— Поламаєш візок. А тоді лазитимеш на пузі, відштовхуючись ліктями.
— І не мрій. Це тобі доведеться мене тягати.
— То сидітимеш удома.
Біллі поклав руки на колеса й покотив до холодильника.
— Є що поїсти?
— Гадки не маю. Проте Пол просидів тут цілий день, тож швидше нема нічого.
Біллі зітхнув.
— Мабуть, слід ховати харчі, якщо ми не хочемо померти з голоду.
— Скажи Рейчел, щоб вона до нього переїжджала.
Глузливі нотки зникли з голосу Біллі, а очі пом’якшали.
— Вона вдома заледве кілька тижнів. І це вперше за довгий час. Їй тут важко — дівчата були старші за тебе, коли мама загинула. Їм важко перебувати в цьому домі.
— Я знаю.
Ребекка не приїжджала додому відтоді, як вийшла заміж, — у неї хоч було виправдання: квитки з Гаваїв коштують до біса. Але ж штат Вашингтон значно ближче, у Рейчел не було такого виправдання. Натомість вона вирішила вчитися і весь літній семестр, а на канікули працювала в кафе в дві зміни. Якби не Пол, вона, певно, і зараз уже кудись зірвалася б. Може, саме тому Біллі не хотів його виганяти.
— Ну, мені час піти попрацювати над дечим… — я рушив до задніх дверей.
— Стривай, Джейку. Ти не хочеш мені розповісти, що трапилося? Може, мені слід подзвонити Сему, щоб дізнатися новини?
Я не обертався, щоб приховати свій вираз обличчя.
— Нічого не трапилося. Сем декого звільнив од гри. Здається, ми перетворилися на найліпших друзів кровопивць.
— Джейку…
— Не хочу я про це говорити.
— Ти йдеш геть, сину?
Довгий час у кімнаті панувала тиша, поки я обдумував, як краще пояснити.
— Рейчел зможе переїхати у свою кімнату. Знаю, що вона ненавидить отой надувний матрац.
— Вона радше поспить на підлозі, ніж утратить тебе. Як і я. Я фиркнув.
— Джейкобе, прошу! Якщо тобі потрібен… час… Що ж, іди. Але цього разу не так надовго. І вертайся.
— Може. Може, я тепер валандатимусь по весіллях. З’явлюсь, як зірка екрану, на Семове весілля, тоді до Рейчел. Правда, може, спершу це будуть Джаред і Кім. Мабуть, слід придбати костюм абощо.
— Джейку, поглянь на мене.
Я повільно обернувся.
— Що?
Цілу хвилину він довгим поглядом дивився мені в очі.
— Куди ти зібрався?
— Поки що я не вирішив щодо конкретного місця.
Він схилив голову набік, звузив очі.
— Та невже?
Ми витріщилися одне на одного. Цокали секунди.
— Джейкобе, — нарешті мовив він. — Джейкобе, не треба. Воно того не варте.
— Не збагну, про що ти.
— Лиши Беллу та Калленів у спокої. Сем має рацію.
Я хвильку дивився на нього, а тоді великими кроками перетнув кімнату. Схопив телефон і висмикнув шнур із розетки. Скрутив сірий дріт у долоні.
— Бувай, тату.
— Джейку, стривай… — гукнув він навздогін, але я вже був за дверима, я вже біг.
Мотоцикл — не такий швидкий вид транспорту, як мої власні ноги, проте непомітніший. Цікаво, скільки часу піде в Біллі на те, щоб докотитися до крамнички й подзвонити комусь, хто зможе передати звістку Семові? Закладаюся, що Сем усе ще вовк. Буде клопіт, якщо швидко повернеться Пол. Він за секунду перевернеться на вовка й дасть Семові знати, що я планую…
Але я не хвилюватимусь за це. Я їхатиму чимдуж, а якщо мене впіймають, чинитиму залежно від ситуації.
Я завів мотор — і вже за хвилю мчав ґрунтівкою. Проминаючи будинок, я навіть не озирнувся.
Шосе було запруджене туристами; я петляв поміж машин, а мені вслід лунали клаксони, а деякі водії навіть показували непристойні жести. На швидкості сімдесят миль я звернув на трасу 101, навіть не поглянувши на автівки. Зо хвилину я їхав поміж смуг, щоб не зіткнутися з бусиком. Звісно, я б не загинув, проте це могло б мене затримати. Поламані кістки — особливо великі — зростаються кілька днів, я вже в цьому мав нагоду переконатися.
Траса трохи розчистилась, і я притопив на газ до вісімдесятьох миль. Я ні разу не натиснув на гальмо, аж поки не наблизився до виїзду в ліс, — тепер я вільний. Сем навряд чи переслідуватиме мене аж сюди. Запізно.