І тільки тоді — коли я був певен, що тепер мені нічого не загрожує, — я почав міркувати про якісь конкретні плани. Я стишив швидкість до двадцятьох миль, обминаючи дерева набагато уважніше, ніж у тому була необхідність.
Я знав, що вони мене почують, незалежно від того, на мотоциклі я буду чи без. Нема жодної змоги приховати мої наміри. Едвард вчує мій план, щойно я наближусь на достатню віддаль. Може, він уже все чує. Проте я гадав, що перевага все одно на моєму боці, адже тут замішане його еґо. Він схоче поборотися зі мною сам на сам.
Отож я просто прийду, отримаю потрібний Семові доказ — і викличу Едварда на дуель.
Я фиркнув. У паразита, либонь, щелепа відпаде на саму театральність жесту.
А коли я покінчу з ним, то знищу стількох із них, скількох зможу, перш ніж вони здолають мене. Ха! Цікаво, чи для Сема моя смерть буде достатньою провокацією. Напевно, скаже: отримав, чого прагнув. Не схоче ображати НДН (найкращого друга назавжди) цих кровопивць — Сета.
Ґрунтівка вискочила в долину, і запах, схожий на гнилі помідори, вразив мене. Фе! Смердючі вурдалаки! Хвиля нудоти піднялася з живота. Мені важко буде зносити цей сморід: зараз до нього не примішувався запах людей, як минулого разу, коли я тут був, — проте не так важко, як було б його витримувати вовчому носу.
Я не був певен, чого чекати, проте навколо великого білого склепу не було й ознак життя. А вони ж бо точно знали, що я тут.
Я вимкнув мотор і прислухався. Тепер до мене долинув напружений, сердитий шепіт із-поза широких подвійних дверей. Хтось був удома. Я почув власне ім’я і посміхнувся, радіючи на думку, що завдаю їм деякого клопоту.
Я зробив глибочезний вдих — всередині сморід буде ще гіршим — і одним стрибком опинився нагорі сходів на ґанку.
Двері відчинилися перш, ніж я торкнув їх кулаком, і в проймі постав лікар, погляд його був колючим.
— Привіт, Джейкобе, — мовив він спокійніше, ніж я очікував. — Як справи?
Я глибоко вдихнув через рот. Сопух, який линув крізь двері, був незносним.
Шкода, що двері відчинив Карлайл. Ліпше б Едвард вийшов мені назустріч, виставивши ікла. Карлайл був якимсь… людяним, чи що. Може, через те, що він лікував мене вдома минулої весни, коли мене покалічили. І мені було якось незатишно дивитися йому в обличчя, знаючи, що я планую його вбити, якщо вдасться.
— Я чув, що Белла повернулася живою, — сказав я.
— Е-е-е… Джейкобе, зараз не найкраща мить, — схоже, лікар також почувався незручно, але не так, як я очікував. — Можна, ми з’ясуємо стосунки пізніше?
Я ошелешено витріщився на нього. Він просив мене відкласти смертельну сутичку до кращих часів?
А тоді я почув голос Белли, хрипкий і тріснутий, і вже не міг ні про що думати.
— А чому б і ні? — запитала вона в когось. — Ми й від Джейкоба триматимемо секрет? Який сенс?
Голос її був не таким, як я очікував. Я спробував пригадати голоси перволітків-вампірів, з якими ми билися навесні, але тоді я чув тільки ричання. Може, й ті перволітки не мали в голосах тих пронизливих, дзвінких ноток, як старші вампіри. Може, всі перволітки просто мають хрипкий голос.
— Заходь, прошу, Джейкобе, — прокаркала Белла голосніше. Карлайлові очі застигли.
Цікаво, чи відчуває Белла спрагу. Я також звузив очі.
— Вибачте, — мовив я до лікаря, обминаючи його. Важко було — всі мої інстинкти повставали проти того, щоб я обернувся спиною до одного з них. Проте не неможливо. Якщо у світі і є така химерія, як безпечний вурдалак, то тільки цей дивно-лагідний ватажок.
Коли почнеться бійка, я триматимусь подалі від Карлайла. Я можу вбити їх чимало і без нього.
Я боком увійшов до будинку, спиною тулячись до стіни. Окинув поглядом кімнату — все тут було незнайомим. Минулого разу, коли я сюди навідувався, усе було барвисто оздоблене до свята. А тепер кольори були світлими, блідими. Включаючи і шістьох вампірів, які купкою стояли коло білої канапи.
Всі були тут, всі зібралися, проте закам’янів я з роззявленим ротом зовсім не від їхнього вигляду.
А від вигляду Едварда. Від його обличчя.
Я бачив його і сердитим, і зверхнім, а одного разу спостерігав, як він потерпав від болю. Проте зараз — зараз на обличчі його була агонія. Очі — напівбожевільні. Він і погляду не підвів, аби спопелити мене очима. Він дивився на канапу з таким виразом, наче палає у вогні. Руки застигли по боках, мов пташині пазурі.