Проте я не зміг насолодитися його мукою. Я подумав про єдину, яка могла довести його до такого стану, і прослідкував за його поглядом.
Я угледів її водночас із тим, як уловив її запах.
Теплий чистий людський запах.
Белла наполовину сховалася за бильцем канапи, скрутившись, як ембріон, обхопивши руками коліна. Довшу мить я не бачив нічого, окрім того, що це й досі була Белла, яку я кохав, її шкіра й досі була м’якою та світлою, як персик, очі й досі шоколадного кольору. Серце моє уривчасто забилося, і майнула думка: а це не оманливий сон, чи не прокинусь я от-от?…
А тоді я нарешті по-справжньому побачив її.
Під очима вона мала глибокі темні западини — вони просто чорніли на її виснаженому обличчі. Вона схудла? Її шкіра напиналася на вилицях, наче ось-ось порветься. Темне волосся було стягнене на потилиці в неохайний вузол, тільки кілька пасом прилипло до чола та шиї — вся її шия була вкрита крапельками поту. А пальці та зап’ястки її здавалися такими тоненькими, що аж ставало страшно.
Вона була хвора. Дуже хвора.
Вони не брехали. Казочка, яку Карлайл розповів Чарлі, не була казочкою. Поки я витріщався, вирячивши очі, шкіра її набула зеленавого відтінку.
Білява кровопивця — яскрава така, Розалія — нахилилася до неї, затуляючи від мене, начебто захищаючи.
Все було не так. Я знав практично все про Беллу — всі її думки завжди були на поверхні, іноді складалося враження, що вони написані в неї на чолі. Тож їй не доводилося розповідати мені подробиць, щоб я швидко втямив будь-яку ситуацію. І я знав, що Белла недолюблює Розалію. Я бачив це з того, як вона кривила вуста, коли говорила про неї. І не просто недолюблювала — вона боялася Розалію. Колись боялася.
Проте коли Белла зараз поглянула на неї знизу вгору, в очах її не було страху. Вираз її був… винуватим, чи що. І тоді Розалія висмикнула миску з-під канапи й підставила Беллі під підборіддя — саме вчасно, бо Беллу вивертало.
Едвард упав на коліна поряд із Беллою, в очах його була мука, проте Розалія виставила руку, стримуючи його.
Це все якось не складалося докупи.
Коли Белла нарешті змогла підвести голову, вона слабко мені всміхнулася, трошки засоромлено.
— Вибач за це, — прошепотіла вона до мене.
Едвард зовсім тихо застогнав. Голова його притулилася Беллі до колін. Вона поклала долоню йому на щоку. Наче це вона втішала його.
Я не усвідомлював, що ноги й далі несли мене вперед, аж поки Розалія не шикнула на мене, зненацька виринувши поміж мною і канапою. Мені вона видалась якимсь телеперсонажем. Я не зважав на неї. Вона здавалася несправжньою.
— Розо, не треба, — прошепотіла Белла. — Все гаразд.
Білявка вступилася, хоча я був певен, що зробила вона це вельми неохоче. Хмурячись до мене, вона скрутилася біля голови Белли, напружена, мов пружина. Проте не зважати на неї було зовсім легко — я ніколи б у таке не повірив.
— Белло, що скоїлося? — прошепотів я. Несамохіть я також бухнувся навколішки, перехилившись через бильце канапи навпроти її… чоловіка. Він, схоже, не помічав мене, та й я заледве кинув на нього погляд. Я потягнувся до її руки, стиснув обома долонями. Шкіра її була мов лід. — Як ти почуваєшся?
Дурнувате запитання. Вона не відповіла.
— Я рада, що ти прийшов до мене сьогодні, Джейкобе, — мовила вона.
Хоча я знав, що Едвард не міг проникати в її думки, схоже, він уловив у сказаному якусь приховану думку, якої я не збагнув. Він знову застогнав, ховаючи обличчя у ковдрі, в яку Белла загорнулась, і вона погладила його по щоці.
— То що ж таке, Белло? — перепитав я, обхоплюючи долонями її холодні, тоненькі пальці.
Замість відповіді вона роззирнулася по кімнаті, начебто щось шукала, а в погляді її було і благання, і застереження. Шість пар стривожених жовтих очей втупилися в неї. Нарешті вона обернулася до Розалії.
— Розо, допоможеш мені? — спитала вона.
Розалія вищирила зуби й кинула на мене такий погляд, наче хотіла роздерти мені горлянку. Я був просто певен цього.
— Розо, будь ласка.
Білявка скривилася, але знову нахилилася до неї, опинившись поруч із Едвардом, який і не ворухнувся. Обережно закинула руку Беллі за плечі.
— Ні, — прошепотів я. — Не вставай…
Вона задавалася такою слабкою.
— Я відповідаю на твоє запитання, — відтяла вона, і цього разу в її голосі було більше від Белли, якою вона зазвичай була зі мною.
Розалія стягнула Беллу з канапи. Едвард сидів і далі, тільки голова його схилялася дедалі нижче, доки обличчя не занурилося в подушки. Ковдра впала Беллі до ніг.