На мить мені відняло мову. Це обличчя говорило про все — у будинку я побачив хіба натяк, натяк у її очах, у його очах, але тут я у всьому пересвідчився. Останній цвяшок був забитий у її труну.
— Оте вбиває її, правда ж? Вона вмирає, — мовлячи це, я знав, що моє обличчя стає віддзеркаленням його. Слабшим, трошки зміненим, адже мій шок усе ще не минувся. Я досі не опанував ситуацію — все відбувалося занадто швидко. Він же мав час, щоб дійти до такого стану. А ще відмінність полягала в тому, що я вже втрачав її не раз, в різних ситуаціях, у власній уяві. А ще тому, що вона насправді не була моєю, щоб я міг її по-справжньому втратити.
А ще тому, що це була не моя провина.
— Моя провина, — прошепотів Едвард, і коліна його підігнулися. Він рухнув переді мною — вразливий, найкраща мішень, яку тільки можна уявити.
Проте я захолов мов лід — у мені не зосталось і краплі вогню.
— Так, — застогнав він просто в багнюку, наче сповідався землі. — Так, воно вбиває її.
Його зламана воля, його безпомічність дратували мене. Я прагнув бійки, а не розправи. Де ж тепер його самовдоволена зверхність?
— То чому ж Карлайл нічого не вдіяв? — проричав я. — Він же лікар, хіба ні? Хай вишкребе оте з неї.
Тоді він поглянув на мене й відповів стомленим голосом. Так, наче оповідав малюкові у дитсадку вдесяте:
— Вона нам не дозволяє.
Щонайменше хвилину я перетравлював його слова. Господи, як це було на неї схоже! Звісно, померти задля зародка чудовиська. У цьому була вся Белла.
— Ти її добре знаєш, — прошепотів він. — Ти бачиш, як швидко… Я нічого не помітив… Невчасно. Дорогою додому вона не хотіла зі мною говорити. Я гадав, вона просто налякана — це було б природно. Вважав, що вона сердиться на мене за те, через що їй довелося пройти, за те, що я поставив її життя під загрозу. Вкотре. Я ніколи й уявити не міг, про що вона насправді думає, на що зважується. Аж до тої миті, коли моя родина зустріла нас в аеропорту, й Белла побігла просто в обійми Розалії! А тоді я прочитав думки Розалії. Я нічого не розумів, допоки не почув цього. Ти ж збагнув усе за одну секунду… — він чи то зітхнув, чи то застогнав.
— Так, хвилиночку! Вона вам не дозволяє? — сарказм оцтом стікав із мого язика. — А чи ти не помічав, що вона й зараз має таку ж міць, як проста людська дівчина вагою сто десять фунтів? Притримайте її, накачайте заспокійливими…
— Я хотів, — прошепотів я. — Карлайл би…
Що таке, ми занадто шляхетні?
— Ні, не шляхетні. Її янгол-охоронець сплутав усі карти.
Ого. Якщо до цього його казочка не вельми була схожа на правду, то зараз мозаїка склалася. От що замислила білявка! Але що їй у цьому? Ця королева краси хоче, щоб Белла померла страшною смертю?
— Може бути, — сказав він. — Та Розалія трошки по-іншому до цього ставиться.
— То спершу впорайтесь із білявкою. Всі разом ви ж одного з вас можете впорати? Далі покрайте її на тартаку, а потім потурбуйтеся про Беллу.
— Еммет та Есме на її боці. Еммет нам не дасть… Та й Карлайл не підтримає мене проти Есме… — він не договорив, голос його урвався.
— Слід було залишити Беллу зі мною.
— Так.
Але тепер для цього було трішки запізно. Мабуть, варт було подумати про це перш, ніж нагородити її монстром, який висмоктує життя.
Він поглянув на мене — він уже пройшов власне пекло, — і я збагнув, що він погоджується зі мною.
— Ми не знали, — мовив він тихо, мов видихнув. — Я й уявити не міг. Такого, як у нас із Беллою, в історії не було. Звідки нам було знати, що людина зможе завагітніти від одного з нас?…
— Коли насправді людина в процесі має бути просто роздерта?
— Так, — напружено погодився він пошепки. — Вони ще є, ці садисти, інкуби, сукуби. Вони існують. Для них зваблення — тільки прелюдія до бенкету. Ніхто не виживає, — він похитав головою, немов на саму думку його вернуло. Наче він був іншим.
— Не гадав, що вони називаються якось по-особливому, не як ви всі, — виплюнув я.
Він обернув до мене обличчя, яке мов на тисячу років постаріло.
— Навіть ти, Джейкобе Блек, не можеш ненавидіти мене більше, ніж я ненавиджу сам себе.
Неправда, подумав я, бо був занадто роздратований, щоб говорити вголос.
— Навіть якщо ти вб’єш мене, її це не врятує, — тихо промовив він.
— А що врятує?
— Джейкобе, ти маєш дещо зробити для мене.
— Та невже, паразите!
Але він не відривав од мене своїх напівутомлених, напівбожевільних очей:
— А для неї?
Я міцно зціпив зуби.