— Белло, ти гинеш ні за що! Ні за що!
Її долоня з моєї щоки впала їй на роздутий живіт, пестячи його. Їй не треба було нічого говорити — я й так збагнув, що саме вона думає. Вона гинула заради оцього.
— Я не загину, — мовила вона крізь зуби, і я був певен, що вона повторювала це вже не раз. — Моє серце битиметься. Я достатньо сильна, щоб пройти через це.
— Белло, яка нісенітниця! Ти задовго боролася з надприродним. Звичайна людина не здатна стільки витримати. Ти недостатньо сильна, — я обхопив її обличчя долонею. Мені не треба було нагадувати, що я маю бути обережним. Все в ній кричало: мене можна поранити.
— Я зможу, я зможу, — пробурмотіла вона, як маленький затятий моторчик із моєї дитячої книжки.
— Як на мене — не схоже. У тебе є план? Сподіваюся, що є. Вона кивнула, уникаючи мого погляду.
— Ти знаєш, що Есме стрибала зі скелі? Коли ще була людиною тобто.
— І що?
— А те, що вона була напівмертва, і її навіть не повезли в реанімацію — доправили просто в трупарню. Серце її досі билося, коли Карлайл знайшов її…
Ось що вона мала на увазі, коли говорила про серце, яке битиметься!
— Отож ти не плануєш пережити це в людській подобі, — тупо сказав я.
— Ні. Я ж не дурна, — аж тоді вона зустріла мій погляд. — Але гадаю, з цього приводу ти маєш власну думку.
— Нагальна вампіризація, — пробурмотів я.
— З Есме це спрацювало. І з Емметом, і з Розалією, і навіть з Едвардом. Жоден із них не був у чудовій формі. Карлайл перетворив їх тільки тому, що вони й так стояли на порозі смерті. Він не уриває життя, він рятує.
Мене раптом охопило почуття провини перед гарним лікарем-вурдалаком — як і раніше. Але я запхав цю думку подалі й продовжив її умовляти:
— Послухай мене, Білко. Не варто так ризикувати, — як і тоді, коли подзвонив Карлайл, я відчув, як насправді це важливо для мене. Усвідомив, що мені вона потрібна жива — в будь-якій подобі. Я важко зітхнув. — Не чекай, коли вже може бути запізно, Белло. Не варто. Живи. О’кей? Просто живи. Не роби цього зі мною. Не роби цього з ним, — голос мій став твердішим, гучнішим. — Ти ж бо знаєш, як він учинить, коли ти помреш. Ти ж уже бачила. Ти хочеш, щоб він знову повернувся до тих італійських убивць?
Вона зіщулилася на канапі.
Я обминув те, що цього разу йому так чинити не доведеться.
Намагаючись пом’якшити свій голос, я запитав:
— Пам’ятаєш, як мене покалічили оті перволітки? Що ти мені сказала?
Я зачекав, але вона не відповіла. Тільки стиснула вуста.
— Ти сказала мені бути гарним хлопчиком і слухатися Карлайла, — нагадав я їй. — І як я вчинив? Я послухався вампіра. Заради тебе.
— Ти послухався, бо це було правильно.
— Гаразд — хай буде ця підстава.
Вона зітхнула.
— Але зараз це неправильно, — погляд її ковзнув по великому круглому животу, і вона прошепотіла ледь чутно: — Я його не вбиватиму.
В мене знову затрусилися руки.
— Пробач, я проґавив чудову новину! Маленький хлопчик уже штовхається? Слід було принести блакитні повітряні кульки.
Вона порожевіла. Колір був чудовий — в нутрі запекло, наче туди встромили ніж. Зазублений ніж, іржавий і старий.
Я програвав. Знову.
— Я не певна, що це хлопчик, — визнала вона трішки засоромлено. — Ультразвук не спрацьовує. Місце дитини таке щільне — як і її шкіра. Отож стать залишиться в таємниці. Але в уяві я завжди бачу хлопчика.
— Белло, там зовсім не миленьке немовля.
— Побачимо, — мовила вона. Майже самовдоволено.
— Ти — ні, — гаркнув я.
— Джейкобе, ти песиміст. Шанс, що я все витримаю, справді є. Що я міг відповісти? Я опустив погляд і намагався контролювати дихання, щоб не давати волі своїй люті.
— Джейку, — мовила вона, потріпала мене по волоссю, погладила по щоці, — все буде гаразд. Ш-ш-ш. Усе гаразд.
Я не підвів очей.
— Ні. Нічого не буде гаразд.
Вона стерла мокрий слід у мене на щоці.
— Ш-ш-ш.
— Белло, в чому справа? — я втупився у світлий килим. Мої босі ноги були брудні, лишали плями. Дуже добре. — Мені здавалося, що понад усе ти хотіла свого вурдалака. А зараз ти від нього відмовляєшся? Це не вкладається в голові. Відколи це тобі заманулося стати мамусею? Якщо тобі цього так кортіло, навіщо ти одружилася з вурдалаком?
Я підійшов до пропозиції, яку підказав мені Едвард, небезпечно близько. Я бачив, як слова самі підводять мене до цього, але не міг зійти зі шляху.