Вона трошки розтулила вуста.
— Еге ж.
Кілька митей вона помовчала. Я опустив погляд на власні черевики, бо не міг глядіти їй в очі.
— Я кажу, він мовби збожеволів. Я серйозно, Білко.
— А я гадала, ти одразу на нього нажалієшся. Зробиш йому невеличку прикрість.
Коли я зважився подивитися на неї, вона шкірилася.
— Була в мене така думка, — я спробував усміхнутися навзаєм, проте відчув, як застигла моя усмішка.
Вона знала, що саме пропоную я їй, і навіть не збиралася про це поміркувати. І я заздалегідь відав, що вона не буде. Але все одно це було боляче.
— Ти теж ладен чи не все зробити заради мене, еге ж? — прошепотіла вона. — Не уявляю, чому ви так переймаєтеся. Я не заслуговую на жодного з вас.
— Але це не має значення, правда ж?
— Не цього разу, — зітхнула вона. — Хотіла б я розповісти тобі все так, щоб ти одразу втямив! Я так само не здатна завдати болю йому, — вона вказала на власний живіт, — як не здатна взяти пістолет і вистрілити в тебе. Я люблю його.
— Белло, чому ти завжди любиш не тих, кого слід?
— Я так не думаю.
Я прокашлявся, щоб позбутися клубка в горлі й додати твердості в голос:
— Повір мені.
Я звівся на ноги.
— Ти куди зібрався?
— Від мене тут толку мало.
Вона простягнула свою тоненьку ручку в благальному жесті.
— Не йди.
Почуття залежності від неї знову затопило мене, наче я боявся відірватися від неї.
— Мені тут не місце. Мені слід повертатися.
— Навіщо ж ти прийшов сьогодні? — спитала вона, досі незграбно намагаючись дотягнутися до мене.
— Просто хотів пересвідчитися, чи ти справді жива. Я не повірив, коли Карлайл сказав, що ти захворіла.
З її обличчя неможливо було сказати, чи вона на це купилася.
— Ти ще повернешся? Перш ніж…
— Белло, я не збираюся тут вичікувати, поки ти помреш.
Вона здригнулася.
— Ти маєш рацію, так-так. Тобі слід піти.
Я попрямував до дверей.
— Прощавай, — прошепотіла вона мені в спину. — Я люблю тебе, Джейку.
Я мало не повернувся. Мало не обернувся, не впав на коліна й не почав удруге благати її. Проте я знав, що час визволитися від Белли, час зіскочити з голки, перш ніж вона вб’є мене, так як вона вбиває Едварда.
— Звісно, звісно, — пробурмотів я на ходу.
Ніхто з вурдалаків мені не зустрівся. Я і не згадав про мотоцикл, який кинув на галявині. Тепер його швидкість не вдовольняла мене. Батько, певно, переляканий — та й Сем також. Цікаво, як зграя сприйме факт, що ніхто не чув, аби я перевертався? Цікаво, чи не подумають вони, що Каллени впоралися зі мною, перш ніж я спромігся перекинутися на вовка? Я роздягнувся — мені було байдуже, чи хтось це бачить, — і побіг. Я перевернувся на вовка у стрибку.
Вони чекали. Ну певно ж, чекали.
Джейкобе, Джейку, — вісім голосів хором зітхнули з полегшенням.
Вертайся додому, — тепер звелів голос Вожака. Сем був розлючений.
Я відчув, як зник Пол: певно, Біллі та Рейчел чекали на звістку про мене. Полу так кортіло швидше порадувати їх, що я не перетворився на харч для вампірів, аж він навіть не дослухав нашої балачки.
Мені не треба було розповідати зграї, куди я прямую, — вони бачили, як ліс несеться повз мене, як я мчу додому. Мені не треба було пояснювати, що я мало не збожеволів. Каша в моїй голові була занадто очевидною.
Вони відчули це жахіття: потовчений живіт Белли; її надламаний голос: просто він дуженький; палаюче обличчя Едварда: тільки й можу спостерігати, як вона тане й гине… як оте висисає життя з неї; Розалія, що схилилася над розпухлим тілом Белли: життя Белли для неї нічого не варте, — вперше ніхто нічого не сказав.
Їхнє збентеження тишею волало в моїй голові. Без слів.
!!!!
Я вже здолав півдороги додому, перш ніж вони отямилися. А тоді побігли мені назустріч.
Було вже майже темно — хмари цілком затягнули захід сонця. Я ризикнув і перебіг шосе — на щастя, ніхто мене не побачив.
Ми зустрілися миль за десять від Ла-Пуша, на галявині, яка зосталася після вирубування лісу. Це була тиха місцина, затиснута поміж горами, там ніхто не наразиться на нас. Коли я прибіг, Пол уже теж повернувся, тож зграя була в зборі.
Хаотична балаканина в моїй голові не вщухала. Всі галасували одночасно.
На Семовому загривку шерсть стояла дибки, він безперервно гарчав і гасав по колу. Пол і Джаред, мов тіні, бігали за ним, вуха їхні були притиснуті до голови. Коло було схвильоване, всі на ногах, всі порикували глухими голосами.