Якщо ти звелиш зграї прямувати за тобою…
Я ніколи не скорятиму нікого проти його волі.
Хвіст його метлявся — він з огидою усвідомив, що саме вклав я у свої слова. А далі зробив крок уперед, аж ми торкнулися лапами, а його вишкірені зуби застигли в парі сантиметрів від моїх. Аж до цього моменту я не помічав, що вже переріс його.
В зграї може бути тільки один вожак. Зграя вибрала мене. То ти сьогодні сіятимеш розбрат? Повстанеш проти власних братів? Чи припиниш це божевілля й знову долучишся до нас? — кожне його слово було важким від влади, проте не діяло на мене. У моїх жилах текла густа кров вожака.
Тепер я збагнув, чому в зграї ніколи не допускалося більше одного вовка чоловічої статі з вожацького роду. Тіло моє відгукувалося на виклик. Тваринне нутро вовка в мені прагнуло бійки за зверхність.
Я скупчив усі сили, щоб подолати цей імпульс. Я не влізу в безглузду, нищівну бійку з Семом. Він і далі був моїм братом, хоч я й відмовлявся від нього.
У нашій зграї тільки один Вожак. Я не оспорюю цього. Але я обираю власний шлях.
То ти тепер приєднаєшся до клану, Джейкобе?
Я здригнувся.
Я не знаю, Семе. Але я знаю одне…
Він скулився, відчувши вагу вожацької влади у моєму голосі. Бо вона впливала на нього більше, ніж його влада впливала на мене. Адже я народився, щоб вести його за собою.
…Я стану поміж тобою і Калленами. Я не спостерігатиму спокійно, як зграя вбиває невинних… — важко було застосувати це слово до вурдалаків, але воно було правдивим, — людей. Наша зграя вартує більшого. Веди їх до вірної мети, Семе.
Я обернувся до нього спиною — і довкола мене повітря розітнуло одностайне виття.
Глибоко вгрузаючи пазурами в землю, я погнав геть від збентеження, яке сам же й збурив. У мене не було часу. Принаймні Лі мала здатність обігнати мене, і тому мені потрібна була фора.
Виття стихло вдалині, і цей звук, який розтинав тиху ніч, заспокоював мене. Ніхто ще не гнався за мною.
Я маю попередити Калленів, перш ніж зграя отямиться й зупинить мене. Якщо Каллени будуть готові до нападу, Сем може передумати, добре все зважити, перш ніж буде запізно. Я помчав до білого будинку, який і досі ненавидів, полишаючи позаду власний дім. Більше він не був моїм домом. Я сам розвернувся до нього спиною.
Сьогодні починалося, як звичайний день. Я повернувся з вартування дощового світанку, поснідав із Біллі та Рейчел, подивився дурню по телеку, погиркався з Полом… Як же могло все так перевернутися, мов на сюрреалістичній картині? Як могло все так заплутатися й перемішатися, що я опинився тут сам-один — Вожак без влади, відірваний від братів, який віддав перевагу вурдалакам перед вовкулаками?
Звук, якого я так боявся, втрутився у мої затьмарені думки — то були глухі удари по землі важких лап, що переслідували мене. Я стрибнув уперед, щодуху помчав через чорний ліс. Я маю дістатись якомога ближче, щоб Едвард учув пересторогу в моїй свідомості. Лі самотужки не зможе зупинити мене.
А тоді я вловив настрій того, хто переслідував мене. Не злість, а наснага. Не переслідування… а підтримка.
Я спіткнувся. Ще два непевні кроки, перш ніж я зміг відновити рівний біг.
Постривай! У мене не такі довгі ноги, як у тебе.
СЕТЕ! Ти що це собі ДУМАЄШ? ЗАБИРАЙСЯ ДОДОМУ!
Він не відповів, проте я й далі відчував його збудження — він насідав мені на п’яти. Я так само міг бачити його очима, як він був здатен бачити моїми. Для мене ніч була затьмареною — повною зневіри. Для нього ж світила надія.
Я не усвідомлював, що стишую хід, та зненацька він наздогнав мене і тепер біг обіч мене.
Сете, я не жартую! Тут тобі не місце. Забирайся звідси.
Розбишакуватий вовк фиркнув. Джейкобе, я тебе підтримую. Я вважаю, що ти маєш рацію. І я не збираюся скорятися Семові, коли…
О ні, ти, чорт забирай, саме і збираєшся скоритися Семові! Ану забирай свій кудлатий зад назад у Ла-Пуш і чини так, як звелить тобі Сем!
Ні.
Геть, Сете!
Джейкобе, це наказ?
Його питання спантеличило мене. Я на мить затнувся, пазурі лишили глибокі борозни в землі.
Я нікому нічого не наказую. Я кажу тобі те, що ти й без мене знаєш.
Він важко бухнувся поряд зі мною. Я скажу тобі, що я знаю: я знаю, що тут до біса тихо. Ти не зауважив?
Я моргнув. Мій хвіст заметлявся, щойно я збагнув, яку саме думку він вклав у свої слова. Було ж бо тихо зовсім не в тому сенсі — десь далеко на заході виття досі наповнювало повітря.