— Як гадаєте, є хоч мізерний шанс, що Белла впорається? Я маю на увазі, встигне перетворитися на вампіра і все таке. Вона розповіла мені про… про Есме.
— Я б сказав, що в теперішній ситуації — шанси п’ятдесят на п’ятдесят, — тихо відповів він. — Я бачив, як вурдалацька отрута творила чудеса, проте буває такий стан людського організму, коли навіть отрута не допоможе. Серце Белли останнім часом занадто важко працює; якщо воно дасть збій… я вже нічого не зможу вдіяти.
Серце Белли зненацька запульсувало та зробило перебій — мов на підтвердження його страхітливих слів.
Може, планета почала крутитись у зворотному напрямку? Може, саме тому сьогодні було з точністю до навпаки порівняно з учора? Як я можу сьогодні покладати надії на те, що ще вчора мені здавалося найстрашнішим у житті?
— Що ж та істота робить із нею? — прошепотів я. — Вчора їй було так зле! Я бачив… усі ті трубки і все таке. Я підглядав у вікно.
— Плід несумісний з її тілом. По-перше, занадто дужий, проте з цим вона б могла деякий час упоратися. Гірше те, що він не дозволяє їй отримувати потрібні їй поживні речовини. Її тіло відторгає будь-яку їжу. Я намагаюся годувати її внутрівенно, проте кров не поглинає розчину. Її стан щохвилини погіршується. Я спостерігаю, як вона — і її плід — доводить себе до голодної смерті. Я не можу цього зупинити, не можу навіть сповільнити. Не можу втямити, чого оте хоче, — на останніх словах його втомлений голос урвався.
Я почувався точно так само, як учора, коли угледів чорні синці у неї на животі, — я був лютий і трішки не при собі.
Я стиснув руки в кулаки, щоб вони не тремтіли. Я ненавидів істоту, яка вбивала Беллу. Для чудовиська було не досить лупцювати її зсередини. Воно іще й морить її голодом. Либонь, підшукує, куди вп’ятися зубами — щоб висмоктати соки до краплі. Воно іще замале, щоб убивати, тож задовольняється тим, що висисає Беллине життя.
Але я точно міг їм пояснити, чого саме хоче чудовисько: крові та смерті, смерті та крові.
Шкіра моя палала, наче в неї уп’ялися колючки. Я зосереджено, повільно вдихав і видихав, щоб хоч якось заспокоїтися.
— Хотів би я хоч приблизно знати, що це за істота, — промурмотів Карлайл. — Але плід добре захищений. Я не зміг на УЗД побачити жодного зображення. І сумніваюся, що мені б удалося проколоти амніотичний мішок, та й Розалія все одно не дозволить мені навіть спробувати.
— Проколоти? — буркнув я. — А що це дасть?
— Що більше я дізнаюся про плід, то краще уявлятиму, на що він здатен. Багато б я віддав за бодай краплину амніотичної рідини! Хоч би дізнатися хромосомний набір…
— Докторе, мені важко за вами встежити. Ви не могли б пояснити все на хлопський розум?
Він коротко хмикнув — навіть сміх його звучав виснажено.
— О’кей. Ти на якому рівні вивчав біологію? Хромосомні пари вивчав?
— Здається. У нас двадцять три, правильно?
— У людей.
Я кліпнув.
— А у вас скільки?
— Двадцять п’ять.
Я нахмурився й поміркував.
— І що це означає?
— Я гадав, що ми — цілком різні види живих істот. Споріднені менше, ніж лев і хатня кицька. Але оцей новий вид життя… ну, схоже на те, що генетично ми набагато сумісніші, ніж я міг собі уявити, — він сумно зітхнув. — Я не знав, що цих двох варто було попередити.
Я теж зітхнув. Легко було ненавидіти Едварда за незнання. Я й ненавидів. Проте важко було почуватися так само стосовно Карлайла. Може, тому, що до Карлайла я не ревнував так скажено.
— Було б незле дізнатися хромосомний набір — щоб з’ясувати, до кого цей плід ближчий — до нас чи до неї. І тоді знати, чого чекати, — він стенув плечима. — Проте, може, це й нічого б не дало. Гадаю, мені просто хочеться щось вивчати, аналізувати — просто щоб мати що до роботи.
— Цікаво, які в мене хромосоми, — бовкнув я. Я згадав про олімпійські тести на стероїди. Либонь, вони й ДНК досліджують?
Карлайл засоромлено кахикнув.
— У тебе двадцять чотири пари, Джейкобе.
Я повільно обернувся та втупився в нього, вигнувши брову.
Він почервонів.
— Мені просто було… цікаво. Отож я й наважився, коли в червні лікував тебе.