Белла провела долонею по животі.
— Ну, — ледь чутно прохрипіла вона, — я вмираю з голоду, тож певна, що й він теж, — знову вона намагалася жартувати. — Спробуймо. Мій перший вурдалацький чин.
РОЗДІЛ 13. ДОБРЕ, ЩО В МЕНЕ ЗАЛІЗНИЙ ШЛУНОК
Карлайл із Розалією метнулися до сходів і вмент зникли з очей. Я чув, як вони сперечалися: варто підігрівати чи ні. Фе! Цікаво, які ще експонати з кімнати жахів вони зберігають удома? Холодильник, повний крові, — ставимо плюсик. Що ще? Камера тортур? Кімната, повна трун?
Едвард залишився — він тримав Беллу за руку. Обличчя його знову помертвіло. Здавалося, йому бракує енергії зберегти хоча б той легенький натяк на надію, який запалив його нещодавно. Вони не відривали одне від одного очей, проте зовсім не як закохані. Було враження, що вони ведуть беззвучну розмову. Трохи нагадало мені Сема й Емілію.
Ні, вони не схожі були на солодкавих закоханих, але від того дивитися на них було ще важче.
Тепер я розумію, як було Лі повсякчас спостерігати отакі картини. Чути думки в Семовій голові. Звісно, нам усім було її шкода — ми ж не чудовиська, принаймні не в цьому сенсі. Проте, гадаю, ми не схвалювали її поведінки в такій ситуації. Вона-бо кидалася на всіх, намагалася зробити нас такими ж нещасними, як була сама.
Та я більш ніколи не думатиму про неї погано. Як можна втримати весь цей біль у собі? Як можна втриматися й не спробувати зняти з себе тягар, перекинувши хоч частку його на когось?
А якщо мені все одно судилося очолити зграю, як можу я винуватити її, що вона схотіла обмежити мою свободу, приєднавшись до мене? Я б учинив так само. Якби в мене була можливість уникнути цього болю, я б її використав теж.
За секунду Розалія вже мчала сходами вниз — летіла через кімнату, як вітер, розворушуючи кусючий запах. Зупинилася вона на кухні, і я почув рипіння дверцят буфета.
— Непрозоре, Розаліє, — муркнув Едвард. І закотив очі.
У Белли на обличчі з’явився допитливий вираз, проте Едвард у відповідь тільки похитав головою.
Розалія промчала через кімнату і знову зникла.
— Це була твоя ідея? — прошепотіла Белла — голос її був хрипкий, адже вона намагалася говорити якомога голосніше, щоб я почув. Забуваючи, що слух я мав дуже тонкий. Мені навіть подобалося, що вона іноді, здавалося, цілком забувала, що я був не зовсім людиною. Я присунувся ближче, аби їй не доводилося так напружуватися.
— Не треба на мене покладати відповідальність за це. Це твій вурдалак читав уривки моїх думок і сам складав їх докупи.
Вона легенько всміхнулася.
— Не думала, що знову побачу тебе.
— Я, зізнаюсь, теж, — відгукнувсь я.
Стояти було якось дивно, але ж вампіри поприбирали всі меблі, готуючи лікарняну палату. Гадаю, їх це не хвилювало: якщо ти камінь, тобі байдуже — стоїш ти чи сидиш. Та й я би не надто звертав на це увагу, просто почувався зовсім знесиленим.
— Едвард розповів мені, як тобі довелося вчинити. Мені прикро.
— Та все гаразд. Мабуть, рано чи пізно я б усе одно повстав проти чогось, що звелів би мені Сем, — збрехав я.
— Але ж Сет… — прошепотіла вона.
— Він щасливий, що може допомогти.
— Мені так неприємно, що я завдаю вам клопоту.
Я коротко реготнув — то був радше рик, ніж сміх.
Вона легенько зітхнула.
— Все як завжди, еге ж?
— Еге ж.
— Тобі зовсім необов’язково сидіти тут і на все це дивитися, — запропонувала вона, заледве вимовляючи слова.
Я міг би піти. Мабуть, це було б на краще. Проте якби я це зробив — саме коли вона мала отакий вигляд, — може, я б проґавив останні п’ятнадцять хвилин її життя.
— Насправді мені нема куди йти, — мовив я, намагаючись говорити спокійно. — Відтоді як до нас приєдналася Лі, вовча зграя мене вже не так манить.
— Лі? — ледь не задихнулася вона.
— А ти їй не розповів? — запитав я Едварда.
Він, не відриваючи очей від її обличчя, тільки стенув плечима. Видно було, що новина ця не вразила його, отож він і не відчував потреби поділитися нею, коли навколо відбувалися події значно важливіші.
Проте Белла не ставилася до цього так спокійно. Здається, їй ця новина не сподобалася.
— Навіщо? — видихнула вона.
Мені не кортіло переповідати історію всього роману.
— Хотіла наглянути за Сетом.
— Але ж Лі нас ненавидить, — прошепотіла вона.
Нас. Чудово. Проте видно було, що вона злякалася.