— Лі нікого не чіпатиме, — (крім мене). — Вона в моїй зграї, — скрививсь я на власні слова, — тож слухається моїх вказівок.
Ага.
Беллу мої слова теж не особливо переконали.
— Ти боїшся Лі, — мовив я, — і при цьому водиш дружбу з білявою психопаткою?
З другого поверху долинуло шипіння. Чарівно, вона мене почула.
Белла нахмурилася.
— Не треба. Розалія… вона розуміє.
— Еге ж, — буркнув я. — Вона розуміє, що ти незабаром помреш, але їй це байдуже, головне — щоб мутантові це не загрожувало.
— Джейкобе, не будь таким бовдуром, — прошепотіла вона.
Вона була занадто знесилена, щоб я міг розгніватися на неї. Отож я натомість спробував усміхнутися.
— Ти так кажеш, ніби це можливо.
Якусь мить Белла хотіла побороти усмішку, та зрештою їй це не вдалося — куточки її крейдяних вуст розтягнулися.
А тоді з’явилися Карлайл і вже згадана психопатка. Карлайл тримав у руці біле пластикове горнятко — з кришкою та соломинкою. Ах, непрозоре — нарешті я втямив. Едвард не хотів, щоб Белла занадто вдавалася в подробиці того, що їй зараз доведеться робити. Що в горнятку, взагалі неможливо було сказати. Проте запах я чув.
Карлайл повагався, тримаючи горнятко у витягнутій руці. Белла зиркнула на нього — в погляді знову читався переляк.
— Ми можемо спробувати щось інше, — тихо мовив Карлайл.
— Ні, — шепнула Белла. — Ні, я спершу скуштую так. У нас немає часу, щоб…
На мить мені здалося, що вона нарешті все втямила й турбується про себе, але тут-таки долоня її легенько погладила живіт.
Белла простягнула руку й узяла горнятко. Рука її тремтіла; я чув, як рідина плескається всередині. Вона спробувала підвестися й зіпертися на лікоть, проте насилу могла відірвати голову від подушки. У мене мов спину приском обпекло, коли я побачив, як вона ослабла буквально за день.
Розалія обвила плечі Белли рукою, заодно підтримуючи голову, як немовляті. Білявка просто схибнулася на немовлятах.
— Дякую, — прошепотіла Белла. Очима вона окинула нас усіх. Досі соромиться. Якби вона не була такою блідою, я б заклався, що вона ще й почервоніла.
— Не звертай на них уваги, — промурмотіла Розалія.
Я почувався незатишно. Треба було забиратися, коли Белла давала мені таку можливість. Мені тут не місце, я не належу до цього світу. Я подумав був тихенько вислизнути, проте збагнув, що Беллу це ще тільки більше знітить — їй буде лишень важче зробити те, що вона задумала. Вона вважатиме, що я не міг зостатися через огидливість. І це буде майже правдою.
І все-таки. Хоча я не хотів брати на себе відповідальність за цю ідею, та не волів і власноруч усе зіпсувати.
Белла піднесла горнятко до обличчя й понюхала кінець соломинки. Вона здригнулася, а тоді скривилася.
— Белло, серденько, ми знайдемо кращий вихід, — кинувся до горнятка Едвард.
— Защепи собі пальцями ніс, — запропонувала Розалія. Вона кинула такий палючий погляд на Едвардову простягнуту руку, наче от-от вчепиться в неї зубами. Непогано було б. Не думаю, що Едвард і це спустить на гальмах, а я б із радістю подивився, як білявка втрачає котрийсь зі своїх членів.
— Ні, це не тому. Це я тому… — Белла шумно вдихнула. — Пахне добре, — зізналася вона слабеньким голосом.
Я ковтнув, намагаючись бридливо не скривити обличчя.
— Це гарний знак, — заохотила Беллу Розалія. — Це означає, що ми на вірному шляху. Отож варто спробувати.
Якщо зважити, як білявка розцвіла, я міг тільки дивуватися, чого це вона не застрибала в шаленому танку.
Белла встромила соломинку собі поміж вуст, щільно заплющила очі та зморщила ніс. Я чув, як хлюпочеться кров у горнятку — в неї знову тремтіла рука. Вона сьорбнула, а тоді застогнала, так і не розплющуючи очей.
Едвард і я воднораз зробили крок уперед. Він торкнувся її обличчя. Я стиснув долоні в замок за спиною.
— Белло, кохана…
— Все гаразд, — шепнула вона у відповідь. Вона розплющила очі та знизу вгору витріщилася на нього. Вираз її обличчя був… винуватий. Прохальний. Переляканий. — На смак теж добре.
Шлунковий сік хляпнув у мене в животі, загрожуючи вирватися назовні. Я міцно зціпив зуби.
— Добре, — повторила білявка в піднесенні. — Гарний знак. Едвард притиснув долоню Беллі до щоки, пальцями повторюючи контур її тендітного обличчя.
Белла зітхнула і знову взяла соломинку в рот. Цього разу вона зробила великий ковток. Цей рух був не таким виснаженим, як її поведінка перед тим. Наче якийсь інстинкт узяв гору.