Вона зробила гримаску.
— Ясно.
Карлайл уже повернувся, і Белла неуважно потягнулася до крові, наче думала зовсім про інше. З таким самим відчуженим обличчям вона почала потроху сьорбати.
Вона й справді мала ліпший вигляд. Вона обережно потягнулася вперед, щоб не порушити трубки, й спромоглася сісти. Розалія нависла над нею, готова підхопити її, якби Белла втратила рівновагу. Проте Беллі це вже не було потрібно. Глибоко дихаючи поміж ковтками, вона швидко допила друге горнятко.
— Як ти зараз почуваєшся? — запитав Карлайл.
— Мене не нудить. І я почуваю голод… не певна, який саме голод, розумієте?
— Карлайле, ти тільки поглянь на неї, — муркнула Розалія задоволено, як кішка — на вустах хіба що пташиного пір’ячка бракувало. — От чого насправді її тілу потрібно. Їй слід випити ще.
— Розаліє, вона й досі людина. І їжа їй теж необхідна. Почекаймо трохи — поглянемо, який буде результат, а тоді спробуємо її погодувати. Чого б ти зараз хотіла, Белло?
— Яєць, — миттю відповіла вона, а тоді обмінялася поглядами й усмішками з Едвардом. Усмішка її була слабенькою, проте на обличчі вже теплилося життя.
Я моргнув — і заледве спромігся розліпити повіки.
— Джейкобе, — пробурмотів Едвард, — тобі справді слід поспати. Белла вже сказала, що нагорі ти можеш обрати будь-яку кімнату, хоча тобі, певно, буде комфортніше надворі. Ні про що не турбуйся — обіцяю, коли що — одразу знайду тебе.
— Звісно, звісно, — промимрив я. Тепер, коли Белла не збиралася вмирати будь-якої миті, я міг забратися ненадовго. Скрутитися собі калачиком десь під деревом… Далеченько, щоб сморід не долітав до мене. Кровопивця збудить мене, коли щось піде не так. Він-бо мені заборгував.
— Це правда, — погодився Едвард.
Я кивнув і поклав долоню згори на Беллину. Її рука була холодна як лід.
— Видужуй, — мовив я.
— Дякую, Джейкобе, — вона перевернула долоню й потиснула мою. Я відчув, що її шлюбна обручка теліпається на тоненькому пальці.
— Накрийте її ковдрою чи ще чимось, — буркнув я, повертаючись до дверей.
Та перш ніж я досяг дверей, два виття пронизали ранішню тишу. У голосах безумовно читалася тривога. Цього разу жодних сумнівів.
— Чорт забирай, — рикнув я та рвонув крізь двері. Я стрибнув із ґанку, і вогонь вибухнув у тілі, коли я ще був у повітрі. Гучний тріск свідчив про те, що розірвалися по шву шорти. От же ж! Це ж єдиний мій одяг! Проте зараз це було байдуже. Я приземлився на чотири лапи й помчав на захід.
Що сталося? — прокричав я безмовно.
Прибульці, — відповів Сет, — щонайменше троє.
Вони розділилися?
Я оббіжу коло позаду Сета, як вихор, — заспокоїла мене Лі. Я чув, як гучно вихоплювалося у неї з грудей повітря, коли вона набирала неймовірну швидкість. Ліс проносився повз неї. — Поки що більше ніде ознак нападу.
Сете, і не думай виступити проти них. Дочекайся мене.
Вони стишують біг. Ех, як це дивно — коли не можеш їх чути! Гадаю…
Що?
Гадаю, вони зупинилися.
Чекають на решту зграї?
Ч-ш-ш! Чуєш це?
Я дослухався до його відчуттів. Слабеньке, майже беззвучне дзижчання в повітрі.
Хтось перевертається?
Схоже на те, — погодився Сет.
Лі примчала на невеличку галявинку, де чекав Сет. Загрузнувши кігтями в землі, вона загальмувала, як гоночна машина.
Прикриваю тобі спину, брате.
Вони наближаються, — нервово зауважив Сет. — Повільно. Пішки.
Я вже близько, — мовив я. Я намагався летіти, як Лі. Жахливе було відчуття — я відділений від Сета й Лі саме тоді, коли загроза з їхнього боку, а не з мого. Це неправильно. Я мав би бути поряд, мав би стояти поміж ними і тим невідомим, що наближалося.
Ти диви, у когось прокинулися батьківські почуття, — глузливо подумала Лі.
Лі, думай про гру.
Четверо, — втрутився Сет. У хлопця чудові вуха. — Троє вовків, один чоловік.
І саме тоді я дістався галявини та стрибнув уперед. Сет зітхнув із полегшенням, а тоді випростався, займаючи місце у мене за правим плечем. Лі стала ліворуч, хоча й менш радісно.
Отож тепер моє місце нижче за Сетове, — буркнула вона сама до себе.
Хто рано встає, тому Бог подає, — самовдоволено подумав Сет. — Крім того, ти ніколи не була третьою в зграї після вожака. Тож це як-не-як підвищення.