Виснажений, я попрямував до ґанку Калленів у своєму новому чудовому секонд-гендівському вбранні, проте коли дійшов до дверей, завагався. Треба стукати? Глупство, адже вони знають, що я тут. Цікаво, чому ж ніхто не відгукнувся — сказали б: «заходь» або «забирайся». А, байдуже! Я стенув плечима й зайшов.
Все знову змінилося. Кімната повернула собі — майже повернула — звичне обличчя менш ніж за двадцять хвилин. Великий плаский екран телевізора був увімкнений, показували якусь дівчачу дурницю, якої ніхто, здається, не дивився. Карлайл із Есме стояли біля вікон у двір, із яких знову відкривався вид на річку. Аліси, Джаспера та Еммета не було видно, проте я чув їхній шепіт нагорі. Белла, як і вчора, лежала на канапі, одна трубка й досі тягнулася від її руки до крапельниці, що стояла позаду канапи. Вона, як капуста, була загорнена в декілька пледів — моєї поради послухалися. Біля її узголів’я сиділа, схрестивши ноги, Розалія. Едвард присів у ногах канапи, тримаючи капустяні ноги Белли в себе на колінах. Коли я увійшов, він звів на мене погляд і всміхнувся — просто вуста легенько здригнулися, — наче побачив щось приємне.
Белла не чула, як я увійшов. Вона метнула до мене погляд, коли так зробив Едвард, і теж усміхнулася. Справді радісно — все її обличчя засяяло. Не пам’ятаю, коли вона востаннє так раділа моєму приходові.
Та що це з нею сталося? Чорт забирай, вона ж одружена! Щасливо одружена — не було жодних сумнівів, що вона до нестями закохана у свого вурдалака. І до всього — дуже-дуже вагітна.
Тож із якого дива вона так засвітилася після мого приходу? Наче я, увійшовши в двері, ощасливив її.
Якби їй було до мене байдуже… Ба більше, якби її дратувала моя присутність… Мені було б набагато легше триматися від неї подалі.
Едвард, здавалося, цілком зі мною погоджувався — останнім часом ми настільки були з ним на одній хвилі, що це доводило мене до божевілля. Отож він спохмурнів, побачивши, як засяяло її обличчя, коли вона угледіла мене.
— Вони просто хотіли побалакати, — пробурмотів я змученим голосом. — На обрії поки що жодної загрози.
— Так, — відповів Едвард, — я чув майже все.
Це мене трошки привело до тями. Ми ж були щонайменше милі за три звідси!
— Як?
— Я тепер тебе значно краще чую — все питання в тривалості знайомства й здатності зосередитися. Крім того, коли ти в подобі людини, думки твої дещо легше читати. Отож я вловив майже все, що відбувалося між вами.
— О, — мене це дещо вразило, проте яка різниця, отож я відігнав це відчуття. — Добре. Бо ненавиджу повторювати по сто разів.
— Я тебе просила піти поспати, — мовила Белла, — але маю враження, що ти ви’рубаєшся секунд за шість просто тут-таки на підлозі, отож нема сенсу тобі нагадувати.
Дивина, наскільки ясніше звучав її голос, наскільки міцнішою вона була на вигляд. Я внюхав свіжий запах крові й запримітив, що горнятко знову було в неї в руці. Цікаво, скільки треба крові, щоб вона трималася так і надалі? Чи не почнуть вони незабаром підстерігати сусідів?
Я попрямував до дверей, рахуючи замість неї секунди:
— Міссісіпі раз, Міссісіпі два…
— На річці повінь? — буркнула Розалія.
— Знаєш найлегший спосіб утопити блондинку? — мовив я, навіть не зупинившись, щоб поглянути на неї. — Треба прикріпити дзеркало на дні водойми.
Зачиняючи двері, я вчув Едвардів смішок. Схоже, його гумор покращувався разом із поліпшенням Беллиного здоров’я.
— Старий анекдот, я вже його чула, — гукнула мені навздогін Розалія.
Я поплентався сходами вниз, сподіваючись тільки дотягнути до дерев, де повітря буде чистішим. Я планував покинути одяг десь поблизу від будинку, щоб у разі необхідності знову скористатися ним, але не прив’язувати собі до ноги, аби не набратися самому цього смороду. Поки я вовтузився з ґудзиками на сорочці, відсторонено міркував, що серед вовкулак ґудзики ніколи не ввійдуть у моду.
Дибаючи через газон, я вчув голоси.
— Ти куди зібрався? — запитала Белла.
— Я йому дещо забув сказати.
— Дай Джейкобу виспатися — це почекає.
Так, будь ласка, дай Джейкобу виспатися.
— Та я на хвильку.
Я повільно обернувся. Едвард уже вийшов на поріг. На обличчі його читалося вибачення, коли він підійшов до мене.
— Боже, що на цей раз?