Я був знесилений — не міг бігти за ними, взагалі не міг поворухнутися. Я притулився спиною до стіни й повільно сповз додолу. Вхідні двері були відчинені, отож я обернувся носом до них, щасливий, що звідти пробивалося свіже повітря. Я прихилив голову на лутку та прислухався.
Я чув, як нагорі працює рентгенівський апарат. А може, мені так здавалося. А тоді долинули легесенькі кроки вниз по сходах. Я й не дивився, хто з вурдалаків це був.
— Може, дати тобі подушку? — запитала Аліса.
— Ні, — муркнув я. Що це за нав’язлива гостинність? Вона мене дратувала.
— Тобі ж не зручно, — зауважила вона.
— Ні.
— То чого ж ти не переляжеш кудись?
— Змучився. А чого ти не нагорі з усіма? — відгризнувсь я.
— Голова болить, — відповіла вона.
Я обернув голову, щоб поглянути на неї.
Аліса була зовсім маленькою і тоненькою. Мабуть, із мою руку завбільшки. А зараз на вигляд була ще меншою, наче скулилася. Її крихітне обличчя скривилося.
— У вурдалаків теж голова болить?
— Не у звичайних.
Я пирхнув. Звичайні вампіри.
— То як це так, що ти більше не сидиш із Беллою? — запитав я, вкладаючи в питання обвинувачення. Раніше це до мене якось не дійшло, бо голова моя була заповнена всіляким мотлохом, проте зараз було очевидно й дивно, що Аліса ніколи не наближалася до Белли — принаймні за весь час, що я був тут. Може, якби Аліса була з Беллою, Розалія не була б. — Мені здавалося, ви двоє нерозлучні, — я склав два пальці разом на підтвердження слів.
— Я ж тобі сказала, — вона скрутилася на сходинці за кілька кроків од мене, обхопивши тоненькими руками свої худенькі коліна, — голова болить.
— Через Беллу?
— Так.
Я нахмурився. Безперечно, я був занадто змучений, щоб розгадувати загадки. Я обернув голову до свіжого повітря й заплющив очі.
— Не Беллу насправді, — докинула вона, — а… плід.
О, ще дехто почувається так само, як і я. Дуже легко було це розпізнати. Вона вимовила слово так само жорстко, як і Едвард вимовляв.
— Не можу бачити його майбутнього, — пояснила вона мені — а може, балакала сама до себе. Їй, мабуть, здавалося, що я давно вже сплю. — Не можу бачити нічого, що з ним пов’язано. Точно як і тебе не бачу.
Я здригнувся, а тоді заскреготав зубами. Мені не сподобалося порівняння з цими створіннями.
— А Белла невіддільна від нього. Вона собою огортає його і тому якась… розмита. Наче погане зображення в телевізорі — ніби ти намагаєшся сфокусуватися на тих нечітких фігурках, що скачуть на екрані. У мене голова розламується, коли я дивлюся на неї. І все одно не можу побачити нічого наперед — хіба що на кілька хвилин. Цей… плід — це ніби все її майбутнє. Коли вона вперше ухвалила рішення… коли вона вирішила, що хоче його народити, то просто зникла з мого бачення. Налякала мене до смерті.
Якусь мить вона мовчала, потім додала:
— Мушу визнати, що бачити тебе поряд — велике полегшення, незважаючи на те, що ти смердиш мокрим собакою. Бо все зникає. Немов я заплющую очі. Це приглушує головний біль.
— Радий прислужитися, мем, — пробурмотів я.
— Цікаво, що у вас із ним спільного… чому ви схожі саме в цьому.
Гаряча хвиля огорнула мене з ніг до голови. Я стиснув кулаки, щоб стримати тремтіння.
— У мене нема нічого спільного з цим чудовиськом, яке висисає життя.
— Ні, щось таки є.
Я не відповів. Гаряча хвиля вже охолоджувалася. Я смертельно втомився й не міг довго лютувати.
— Ти ж не проти, якщо я тут посиджу з тобою, правда? — запитала вона.
— Та, мабуть, ні. Так і так смердить.
— Дякую, — мовила вона. — Це, певно, найкращі ліки, оскільки аспірин я вжити не можу.
— Ти не могла б помовчати? Я тут намагаюся заснути.
Вона не відгукнулася, миттю замовкнувши. За кілька секунд я вирубався.
Снилося мені, що мене страшенно мучила спрага. Переді мною стояла велика склянка води — холодної, аж конденсовані крапельки стікали стінками. Я схопив склянку і зробив великий ковток — і миттю втямив, що то була не вода, а відбілювач. Я вивернув його назад, фонтаном вихлюпуючи навсібіч, з носа мого теж лилося. В носі пекло. Горіло вогнем.
Біль у носі збудив мене, і я збагнув, де саме заснув. Сморід був вельми міцний, незважаючи на те, що я був не зовсім у хаті. Фе! І ще цей шум. Хтось дуже голосно реготав. Регіт був знайомий, але він якось не пасував до смороду. Він був наче не звідси.
Я застогнав і розплющив очі. Небо посіріло — був день, але я гадки не мав, ранок чи вечір. Мабуть, ближче до заходу сонця — було якось темно.