— Саме вчасно, — неподалік пробурмотіла білявка. — Ця жива циркулярна пила вже почала трохи набридати.
Я крутнувся й сів. Тим часом з’ясувалося, звідки линув запах. Хтось підклав мені під голову велику подушку. Либонь, хотіли як краще. Якщо, звісно, то була ідея не Розалії.
Коли голова моя нарешті відірвалася від смердючого пера, я вловив й інші запахи. Наче бекон і кориця, до яких домішувався запах вурдалаків.
Я моргнув, окинувши поглядом кімнату.
Нічого особливо не змінилося, хіба що Белла сиділа в центрі канапи, а крапельниці вже не було. Білявка присіла біля її ніг, поклавши голову Беллі на коліна. Я й досі здригався, спостерігаючи, як спокійно вони її торкалися, проте зважаючи на ситуацію, гадаю, думати про це було цілковитою дурницею. Едвард сидів обіч неї, тримаючи її за руку. Аліса також тулилася на підлозі, як і Розалія. На цей раз обличчя її не кривилося. І можна було легко вгадати чому — вона знайшла інше знеболювальне.
— Гей, Джейк нарешті з нами! — каркнув Сет.
Він сидів із другого боку Белли, любенько обійнявши її рукою за плечі, повна тарілка їжі стояла в нього на колінах.
Що за чорт?
— Він прийшов по тебе, — пояснив Едвард, поки я зводився на ноги. — А Есме переконала його залишитися на сніданок.
Сет уздрів вираз мого обличчя й поквапився все пояснити:
— Так, Джейку, я просто хотів переконатися, що з тобою все гаразд. Бо ж ти не перевернувся назад. Лі хвилювалася. Я казав їй, що ти, ймовірно, просто вирубався ще в людській подобі, але ж ти її знаєш… А тут була вся ця їжа, і… чорт, — від обернувся до Едварда, — приятелю, а ти вмієш куховарити!
— Дякую, — муркнув Едвард.
Я зробив повільний вдих, намагаючись розтиснути щелепи. Я не міг відвести очей від Сетової руки.
— Белла змерзла, — тихо промовив Едвард.
Справді. І це не моя справа. Вона мені не належить.
Сет учув Едвардове зауваження, побачив моє лице — і миттю йому для їди знадобилися обидві руки. Він прибрав долоню з плеча Белли й узявся наминати. Я наблизився до канапи, досі намагаючись опанувати себе.
— Лі зосталася на чатах? — запитав я Сета. Голос мій ще й досі був хрипким зі сну.
— Так, — відгукнувся він із повним ротом. На ньому був іще й новий одяг. І його вбрання пасувало йому значно краще, ніж мені — моє. — Вона там. Не хвилюйся. Вона завиє, коли що. Ми змінилися десь опівночі. Я чатував дванадцять годин, — він пишався, і це було відчутно в його голосі.
— Опівночі? Стривай — а котра зараз година?
— Скоро світатиме, — він визирнув у вікно, щоб пересвідчитися.
Прокляття! Я проспав до кінця дня і всю ніч — як убитий.
— Чорт! Вибач за це, Сете. Справді. Треба було розтовкти мене.
— Та ну, брате, тобі давно слід було виспатися. Відколи ти не спочивав? Ще з ночі напередодні останньої варти з Семом? Десь близько сорока годин? Чи п’ятдесят? Ти ж не машина, Джейку. Крім того, ти нічогісінько не проґавив.
Нічогісінько? Я метнув погляд на Беллу. Барва її обличчя стала нормальною — такою, як я її пам’ятав. Бліда, але з легеньким рум’янцем. Навіть коси її мали кращий вигляд — вони блищали. Вона збагнула, що я оцінював її, і вишкірилася.
— Як твоє ребро? — запитав я.
— Туго замотане, я навіть його не відчуваю.
Я закотив очі. Почув, як заскреготів зубами Едвард, і збагнув, що такий бадьористий настрій дратував його не менше за мене.
— Що ж у нас на сніданок? — дещо саркастично запитав я. — Перша резус негативний чи друга резус позитивний?
Белла показала мені язика. Вона була така, як колись.
— Омлет, — мовила вона, метнувши погляд униз. Я зауважив, що горнятко крові було затиснуте між її та Едвардовою колінками.
— Ти теж поснідай, Джейку, — запропонував Сет. — У кухні повно всього. У тебе ж порожній шлунок.
Я оцінив їжу в нього на тарілці. Схоже було на омлет із сиром і величенький кусень рулету з корицею. У животі в мене забурчало, проте я не зважав.
— А чим снідала Лі? — критично запитав я Сета.
— Гей, я їй приніс харчі, перш ніж сам почав їсти! — захищався він. — А вона сказала, що краще зжере людину, збиту на дорозі, — хоча я певен, вона скоро здасться. Тут такі рулети з корицею… — схоже було, він не міг дібрати відповідного епітету.
— Тоді я піду на полювання з нею.
Сет зітхнув, коли я розвернувся, щоб іти геть.
— Стривай хвильку, Джейкобе!
То був Карлайл, отож коли я обернувся, вираз обличчя в мене, либонь, був не таким зневажливим, як міг би, коли б мене покликав хтось інший.