А тоді я згадав про Едварда.
А ти не смій їй нічого говорити! Хай вона думає, що я все з’їв.
Я й не поглянув на нього, щоб переконатися, що він зробить це. Краще йому зробити саме так. Кровопивця дещо мені винен.
— Дякую, Джейкобе, — сказала Есме, усміхаючись до мене. Як на цьому кам’яному обличчі могли розцвісти ямочки, чорт забирай?
— Ага, дякую, — відповів я. Лице моє палало — більше, ніж зазвичай.
Оце головна проблема спілкування з вурдалаками — ти до них звикаєш. Вони починають змінювати твою картину світу. Вони починають здаватися друзями.
— Ти пізніше прийдеш, Джейку? — запитала Белла, коли я вже хотів тікати.
— Е… не знаю.
Вона стулила губи, наче стримувала усмішку.
— Будь ласка! Раптом я змерзну?
Я глибоко вдихнув через ніс — і тут-таки збагнув, що це була не найкраща ідея. Я кліпнув.
— Можливо.
— Джейкобе! — гукнула Есме. Я продовжував задкувати до дверей, тож вона зробила кілька кроків до мене. — На ґанку я лишила кошик із речами. Це для Лі. Я їх щойно випрала — і намагалась якнайменше торкатися, — вона нахмурилася. — Ти не віднесеш їй?
— Обов’язково, — буркнув я й поквапився за двері, поки ще хтось не примусив мене почуватися ніяково.
РОЗДІЛ 15. ЦОК-ЦОК, ЦОК-ЦОК, ЦОК-ЦОК
Гей, Джейку, я гадав, що потрібен тобі буду увечері. Як так сталося, що ти не збудив мене, перш ніж Лі лягла спати?
Бо ти поки що не потрібен. Я впораюся сам.
Сет уже вийшов на вартове коло з півночі. Щось було?
Ні. Нічогісінько.
Ти робив вилазки?
Він наштовхнувся на слід, який я полишив, і попрямував уздовж нової стежки.
Так, я кілька разів відбігав уперед. Знаєш, просто перевіряв. Каллени збираються вирушати на полювання…
Пора вже.
Сет помчав назад до головної стежки.
З ним нести варту було легше, ніж із Лі. Хоч вона старалася — дуже старалася, проте в її думках завжди було якесь подвійне дно. Їй не хотілося бути тут. Вона не хотіла піддаватися тому дружньому почуттю до вампірів, яке зароджувалося в моїй голові. Вона не хотіла долучатися до ніжної дружби Сета з вурдалаками, яка що день, то міцнішала.
Але ж сміхота! Я гадав, що найбільше проблем у неї виникатиме зі мною! Ми завжди дратували одне одного, коли були в Семовій зграї. Проте зараз у її свідомості не було антагонізму зі мною — тільки з Калленами та Беллою. Цікаво чому. Може, вона просто була вдячна, що я не змусив її забиратися геть? Либонь, тепер я ліпше розумів її ворожість. Хай там як, але вартувати з Лі зараз було зовсім не так погано, як я собі уявляв.
Звісна річ, вона не аж так змінилася. І їжа, і харчі, які їй передала Есме, зараз пливли річкою за течією. Навіть потому як я з’їв свою частку — не тому, що запах був непоборний, коли я забрався подалі від вампірів, а просто я хотів показати Лі приклад жертовності й терпіння, — вона відмовилася. Невеличкий лось, якого вона зарізала десь опівдні, не вгамував достоту її голоду. І значно погіршив гумор. Лі ненавиділа сире м’ясо.
Може, варто зробити велике коло на схід? — запропонував Сет. — Зайти глибше в ліс, поглянути, чи там на нас не чатують.
Я міркував про це, — погодивсь я. — Але краще зробімо це, коли всі втрьох не спатимемо. Я не хотів би тут ослаблювати чати. Але треба буде обов’язково все розвідати, перш ніж Каллени вирушать на полювання. І чимшвидше.
Правда.
Це наштовхнуло мене на думку.
Якщо Калленам удасться вирватися звідси без утрат, їм справді варто рухатися далі. Певно, їм слід було забиратися вже тоді, коли ми вперше прийшли їх попередити. У них мають бути інші схованки. І мусять бути друзі на півночі, хіба ні? Хапати Беллу й тікати. Здавалося, це очевидний вихід у такій ситуації.
Я, мабуть, мав їм це запропонувати, але злякався, що вони послухаються мене. Я ж бо не хотів, аби Белла зникла — і я б уже ніколи не дізнався, витривала вона чи ні.
Ні, це все дурниці. Треба сказати їм, що час пакуватися. Немає їм сенсу залишатися, та й мені буде ліпше — не легше, проте здоровіше, — якщо Белли не буде поряд.
Легко казати зараз, коли Белла не тут, коли на її обличчі не читається захват від моєї присутності — і коли вона кігтями не чіпляється за життя…
О, я вже питав про це Едварда, — подумав Сет.