О’кей, — Сет більше нічого не сказав. Він просто зосередився на своїй ділянці лісу.
Я ж тримався курсу на південь, шукаючи якихось нових знаків. Я розвернувся, щойно добігши до перших будівель. Тут іще не місто, проте я не волів, щоб поповзли чутки про вовків. Останнім часом нам щастило триматися зовсім непомітно.
Дорогою назад я помчав навпростець до будинку. Знаю, це було дурницею, але я не міг утриматися. Мабуть, я мазохіст.
Все з тобою нормально, Джейку. Це просто ситуація ненормальна.
Сете, будь ласка, стули писок.
Уже стуляю.
Цього разу я не вагався на ґанку — просто зайшов у двері, наче власник цього дому. Гадав, це мало б роздратувати Розалію, але мене чекало розчарування. Ні Розалії, ні Белли ніде не було. Я дико роззирався навсібіч, сподіваючись, що просто їх не помітив, а серце моє билося в ребра якось дивно й неприємно.
— З нею все гаразд, — прошепотів Едвард. — Точніше, ситуація стабільна.
Едвард сидів на канапі, схиливши голову на долоні, й коли заговорив, навіть не підвів голови. Есме сиділа поруч, міцно пригорнувши його рукою.
— Привіт, Джейкобе, — сказала вона. — Я рада, що ти повернувся.
— Я теж, — глибоко зітхнула Аліса. Вона танцюючи спустилася сходами, кривляючись до мене. Наче я запізнився на побачення.
— Е… привіт, — відгукнувсь я. Дивно було вдавати чемність. — Де Белла?
— У туалеті, — пояснила Аліса. — Ти ж розумієш, вона здебільшого п’є рідину. Крім того, вагітні взагалі часто бігають у туалет, я чула.
— А!
Я зніяковіло стояв, гойдаючись із пальців на п’яти.
— О, чудово, — пробуркотіла Розалія. Я рвучко обернув голову й побачив, як вона з’явилася з вітальні, напівсхована за сходами. Вона тримала Беллу, як немовля, на руках, а на обличчі її застигла зла усмішка, яка призначалася мені. — Я давно вже вчула якийсь бридкий сморід.
І як і минуло разу, Беллине обличчя засвітилося, мов у дитини на Різдво. Мовби я приніс їй найкращий подарунок.
Це було так несправедливо.
— Джейкобе, — видихнула вона, — ти прийшов.
— Привіт, Білко.
І Есме, і Едвард підвелися. Я спостерігав, як Розалія обережно поклала її на канапу. І побачив, що, незважаючи на це, Белла побіліла й затримала дихання — наче дала собі слово й не писнути, яким би нестерпним не був біль.
Едвард погладив її по чолу, потім по шиї. Він намагався зробити це так, наче просто прибрав неслухняне пасмо, але мені здалося, що він перевіряв її стан — як лікар.
— Тобі не холодно? — муркнув він.
— Ні, все гаразд.
— Белло, ти пам’ятаєш, що тобі сказав Карлайл? — мовила Розалія. — Нічого не приховуй. Це не допоможе нам у турботі про вас двох.
— О’кей, я трохи змерзла. Едварде, ти не міг би дати мені ковдру?
Я закотив очі.
— А я вам не згоджуся?
— Ти щойно зайшов, — сказала Белла. — І либонь, намотував кола всенький ранок. Спочинь хвильку. Гадаю, я за мить зігріюся.
Я не зважив на її слова — просто вмостився біля канапи на підлозі, ще вона й не встигла замовкнути. Але я не знав, як діяти далі. Вона була такою вразливою на вигляд, тож я боявся навіть торкнутися її, покласти їй долоню на плечі. Отож я просто притулився збоку, на всю довжину її тіла, й узяв її за руку. Другу долоню я приклав їй до щоки. Важко було сказати, чи холодніша вона, ніж зазвичай.
— Дякую, Джейку, — мовила вона, і по тілу моєму пробігли дрижаки.
— Еге ж, — відгукнувсь я.
Едвард всівся на бильце канапи в ногах у Белли, він не відривав очей від її обличчя.
Важко було сподіватися, особливо зважаючи на надзвичайно тонкий слух присутніх, що ніхто не почує, як бурчить у мене в животі.
— Розаліє, ти не принесеш Джейкобові щось із кухні? — запропонувала Аліса. Її не було видно — вона сховалася за спинкою канапи.
Розалія, не вірячи власним вухам, втупилася туди, звідки долинав голос Аліси.
— Дякую, Алісо, проте навряд чи я зможу з’їсти страву, в яку наплювала блондинка. Боюся, тіло моє не сприйме отрути.
— Розалія ніколи не поставить Есме в таке незручне становище, виявивши негостинність.
— О ні, звісно! — солоденьким голосом підтвердила білявка — я відразу вчув у ньому підступ. Вона підвелася й вилетіла з кімнати.
Едвард зітхнув.
— Ти ж мені скажеш, якщо вона отруїть страву? — запитав я.
— Так, — пообіцяв Едвард.
І з якогось дива я йому повірив.
З кухні чувся гуркіт і стукіт, а ще — дивна річ — металевий скрегіт, наче хтось погано обходився з начинням. Едвард знову зітхнув, але воднораз і легенько всміхнувся. Але перш ніж я встиг усе це добре обміркувати, повернулася Розалія. З вдоволеним смішком вона поставила переді мною на підлозі срібну миску.