— Смачного, дворняго.
Колись це, либонь, була велика салатниця, проте білявка добряче розплескала метал, щоб салатниця стала схожою на справжню собачу миску — оце звідти й походив металевий скрегіт і гуркіт. Я мав би почувати захват від її майстерності. А якою уважною була вона до деталей! На внутрішньому боці вона навіть вишкрябала слово «Сірко». Чудовий почерк.
Та оскільки їжа мала вельми пристойний вигляд — відбивна, велика запечена картоплина й різні соуси, — я мовив до неї:
— Дякую, білявко. Вона фиркнула.
— Гей, а ти знаєш, як блондинка убиватиме рибу? — запитав я і провадив на одному подисі: — Втопить!
— Цей анекдот я теж уже чула, — відповіла вона, але цього разу без посмішки.
— Спробую згадати щось новеньке, — пообіцяв я — і взявся до їжі.
Вона скривилася з огидою й закотила очі. А далі всілася в одне з великих крісел і почала перемикати канали на телевізорі так швидко, що навряд чи встигала зауважити, яка де програма.
Їжа була смачною, навіть незважаючи на вурдалацький сморід, який витав у повітрі. Я починав до нього звикати. Ха! Не те щоб я саме цього колись прагнув…
Коли я доїв (я ще думав, чи не вилизати мені миску, аби порадувати Розалію), то відчув, як холодні пальчики Белли пробігли по моєму волоссю. Вона поплескала мене по потилиці.
— Час підстригтися?
— Ти трошки заріс, — підтвердила вона. — Може…
— Дай угадаю: хтось із присутніх тут працював перукарем у паризькому салоні?
Вона гигикнула.
— Може бути.
— Ні, дякую, — відмовивсь я, перш ніж вона дійсно запропонувала. — Ще кілька тижнів я і так протягну.
І тут-таки подумав: а скільки тижнів вона протягне? Кортіло запитати про це якось увічливо.
— Отож… е-е-е… а коли намічається? Ну, я кажу, коли там має народитися маленьке чудовисько?
Вона ляснула мене по потилиці приблизно з силою пір’їни, але нічого не відповіла.
— Я серйозно, — сказав я. — Просто хочу знати, скільки мені ще треба бути тут.
Скільки ще будеш тут ти, додав я подумки. І обернувся, щоб поглянути на неї. Очі її були замислені — і знову з’явилася засмучена зморщечка між бровами.
— Я не знаю, — пробурмотіла вона. — Не точно. Очевидно, що про стандартні дев’ять місяців тут не йдеться, а УЗД ми зробити не змогли, тож Карлайл може базувати свої оцінки тільки на тому, який у мене завбільшки живіт. Нормальні люди мають набрати в середньому сорок сантиметрів отут, — вона провела пальцем довкруж величезного живота, — коли дитина цілком сформована. Один сантиметр додається щотижня. Сьогодні зранку в мене було тридцять сантиметрів, і загалом на день я нарощую близько двох сантиметрів, іноді навіть більше…
Два тижні за один день — а дні просто летять. Її життя прокручується, мов пришвидшена кінострічка. То скільки днів їй лишилося, якщо справді ідеться про сорок сантиметрів? Чотири? Цілу хвилину я підраховував — і злякано ковтнув слину.
— З тобою все гаразд? — запитала вона.
Я просто кивнув, не певен, що голос не зрадить мене.
Едвард, слухаючи мої думки, відвернувся від нас, але я бачив його відображення у дзеркальній стіні. Це знову був чоловік, який палав із середини.
Неймовірно, як визначена дата змінила моє ставлення до власної можливості покинути її — і можливості, що вона покине нас. Я навіть був радий, що Сет заговорив про це: тепер я знав, що вони залишаться тут. Було б незносно гадати: підуть вони геть чи ні, віднявши у мене один, два чи три з цих чотирьох днів. Моїх чотирьох днів.
А ще хоча я знав: усе майже закінчилося, було неймовірно, наскільки оцей мій зв’язок із нею ставало важче розірвати. Наче він був пов’язаний із ростом її живота: що більшою робилася вона, то більшою ставала її сила тяжіння.
Якоїсь миті я спробував поглянути на неї ніби збоку, відділити себе від решти. Я усвідомлював, що це не плід моєї уяви: моя потреба в ній і справді зростала. Чому ж так? Бо вона помирала? Чи знання, що навіть якщо вона не помре — оптимістичний сценарій, — то перетвориться на щось зовсім нове, таке, якого я раніше не знав?
Вона провела пальцем мені по щоці, і де вона торкнулася, шкіра моя була вологою.
— Все буде гаразд, — заколисуюче мовила вона. І байдуже, що ці слова анічогісінько не важили. Вона вимовила їх так, як батьки співають дітям безглузді колисанки. Люлі-люлі, хлопче.
— Еге ж, — пробурмотів я.