Вона скрутилася калачиком у мене на руці, поклавши голову мені на плече.
— Я не вірила, що ти прийдеш. Сет переконував, що ти прийдеш, і Едвард також, але я їм не вірила.
— Чому ж ні? — запитав я ображено.
— Ти тут не почуваєшся щасливим. Але ти все одно прийшов.
— Ти ж хотіла, щоб я прийшов.
— Знаю. Але ти міг не приходити, бо це нечесно з мого боку — хотіти, щоб ти був тут. Я б усе зрозуміла.
На хвильку запала тиша. Едвард нарешті оволодів своїм обличчям. Він спостерігав за тим, як Розалія перемикає канали. Вона вже дійшла до шестисотого. Цікаво, скільки часу в неї займе повернутися до початку.
— Дякую, що прийшов, — прошепотіла Белла.
— Можна тебе дещо запитати? — поцікавивсь я.
— Звісно.
Едвард, здавалося, зовсім не звертав на нас уваги, але ж він знав, що саме хочу я запитати, отож йому не вдалося мене обдурити.
— Для чого я тобі тут? Сет міг би зігрівати тебе, і з ним набагато легше: він — таке собі веселе щасливе щеня. Та коли я з’являюся в дверях, ти усміхаєшся, наче тільки мене й чекала.
— І тебе серед інших.
— Оце мене й не радує, сама знаєш.
— Так, — зітхнула вона, — вибач.
— Та все одно — для чого? Ти так і не відповіла.
Едвард знову відвернувся — начебто дивився у вікно. Обличчя його було у задумі.
— Коли ти тут, Джейкобе, у мене відчуття… повноти. Наче вся моя родина зібралася. Тобто мені здається, що саме так і маєш почуватися — я-бо ніколи не мала великої родини. Це приємно, — миттєва усмішка осяяла її обличчя. — Але родина не повна, коли ти не тут.
— Я ніколи не стану частиною твоєї родини, Белло.
Міг би. І мені було б добре. Проте це було у якомусь віддаленому майбутньому, яке померло, так і не народившись.
— Ти завжди був частиною моєї родини, — не погодилася вона.
Зуби мої скреготнули.
— Брехлива відповідь.
— А яка правдива?
— Ну, наприклад: Джейкобе, твій біль мене наснажує.
Я відчув, як вона здригнулася.
— Тобі б це сподобалося більше? — прошепотіла вона.
— Так чесніше принаймні. Це вкладається у мене в голові. З цим я можу зжитися.
А тоді я ще раз поглянув на її обличчя, яке було за волосину від мого. Очі її були заплющені, чоло нахмурене.
— Джейку, ми зійшли з дороги. Ми втратили ґрунт під ногами. Ти маєш бути частиною мого життя — я це відчуваю, і ти це відчуваєш також, — вона хвильку помовчала, не розплющуючи очей, ніби чекала, що я почну заперечувати. Коли ж я нічого не сказав, вона провадила далі: — Але все пішло не так. Ми в чомусь помилилися. Ні. Я помилилася. Я зробила щось не так, і ми зійшли з дороги…
Голос її урвався, а похмура зосередженість помалу розгладилася, і нарешті залишилися тільки тоненькі зморшки в кутиках вуст. Я почекав, поки вона ще трохи поллє мої рани лимонним соком, та зненацька долинуло м’яке хропіння.
— Вона виснажена, — пробурмотів Едвард. — День був дуже довгий. Важкий день. Гадаю, вона б давно вже заснула, але чекала на тебе.
Я навіть не глянув на нього.
— Сет сказав, що оте поламало їй іще одне ребро.
— Так. І тепер їй важко дихати.
— Чудово.
— Покличеш мене, коли в неї знову буде гарячка.
— Еге ж.
У неї й досі були сироти на руці, яка не торкалася моєї. Я ще голови не підвів, шукаючи очима ковдру, як Едвард уже потягнув покривало, яке затуляло спинку канапи, й накрив ним Беллу.
Іноді здатність читати думки економила час. Наприклад, мені не доведеться влаштовувати обвинувачувальний процес із приводу того, як вони чинять щодо Чарлі. Це ж маячня. Едвард точно вчує, який я лютий…
— Так, — погодився він, — то була не найкраща ідея.
— Тоді навіщо? Навіщо Белла запевняла батька, що почала видужувати, якщо згодом це тільки додасть йому болю?
— Вона не могла витерпіти його занепокоєння.
— Отож ліпше…
— Ні. Не ліпше. Але я не примушуватиму її зараз ні до чого, що завдає їй прикрощів. Хай там як, а так вона почувається краще. З рештою впораємося пізніше.
Це все було неправильно. Белла не така, щоб відкладати біль Чарлі на пізніше — тим паче щоб хтось інший потім мав цим займатися. Навіть коли вона при смерті. Це було на неї несхоже. Якщо я хоч трошки знаю Беллу, в неї має бути запасний варіант.
— Вона цілком переконана, що житиме, — відгукнувся Едвард.
— Але не як людина.
— Ні, не як людина. Проте вона ще сподівається побачитися з Чарлі.
Ого, стає дедалі цікавіше!
— Побачитися. З Чарлі, — я нарешті поглянув на нього саркастично. — Згодом. Побачитися з Чарлі, коли вона стане сніжно-білою, з блискучими червоними очима. Я не кровопивця, мабуть, я чогось не тямлю, але Чарлі — не найвдаліший вибір для першої вурдалацької страви.