Дитина, дитина! Наче тільки це й важило! Для неї життя Белли — незначна деталь, якою можна знехтувати.
Едвардове обличчя побіліло, як сніг. Руки його скрючилися, як пташині кігті. А Розалія, егоїстична й байдужа, розвернула крісло до нього спиною. Він же схилився вперед, зіщулився.
Дозволь мені, — запропонував я.
Він помовчав, зводячи брову.
Я тихенько підняв свою собачу миску з підлоги. А тоді метким, дужим рухом долоні жбурнув у голову білявки так, що миска — з пронизливим «бам!» — розпласталася, а тоді зрикошетила через усю кімнату й відтяла круглу верхівку з масивного бильця сходів.
Белла крутнулася, проте не прокинулась.
— Тупа блондинка, — буркнув я.
Розалія повільно обернула голову, очі її палали.
— Ти. Метнув. Їжу. В моє. Волосся.
Мені вдалося!
Я вибухнув. Відсунувшись від Белли, щоб не розтрусити її, я зареготав так, що сльози побігли в мене по щоках. З-поза канапи я чув, як до мене долучився дзвінкий сміх Аліси.
Цікаво, чому Розалія не підстрибнула. Я цього очікував. Але тоді збагнув, що мій регіт збудив Беллу, хоча головний шум вона проспала.
— Що смішного? — муркнула вона.
— Я метнув їжу їй у волосся, — пояснив я, качаючись від сміху.
— Песику, я тобі цього не забуду, — прошипіла Розалія.
— Стерти пам’ять блондинки не так уже й важко, — зауважив я. — Просто треба дмухнути їй у вухо.
— Розкажи хоч один новий анекдот, — гавкнула вона.
— Та ну, Джейку. Лиши Розалію в спо… — Белла обірвала речення на половині й хапнула ротом повітря. Тої ж таки миті Едвард уже нахилився над нами, здираючи покривало. Її били конвульсії, аж спина вигиналася.
— Він просто, — видихнула Белла, — потягується.
Вуста її були білі, а зуби вона стиснула так, наче не давала вихопитися крику.
Едвард притулив обидві долоні їй до щік.
— Карлайле! — погукав він напруженим тихим голосом.
— Уже тут, — відповів лікар. Я й не чув, як він увійшов.
— О’кей, — сказала Белла, досі важко й уривчасто дихаючи. — Гадаю, все минулося. У бідного дитинчати замало місця, і все. Він так підріс.
Важко було уявити, що таким захопленим тоном вона звертається до істоти, яка роздирає її зсередини. Особливо наслухавшись безсердечної Розалії. Зростало нестримне бажання запустити ще чимось і в Беллу.
Але вона не вловила мого настрою.
— Знаєш, він нагадує мені тебе, Джейку, — мовила вона із замилуванням, досі важко дихаючи.
— Не смій порівнювати мене з тою істотою, — виплюнув я крізь зуби.
— Я просто мала на увазі, як ти ріс, — пояснила вона, і в голосі прозвучала образа. Чудово. — Ти просто мов вистрілив угору. Здавалося, ти щохвилі ставав вищим. І він так само. Росте так швидко!
Я прикусив язик, щоб із нього не зірвалося те, що я справді хотів сказати, — так прикусив, що рот наповнився смаком крові. Звісно, заживе перш, ніж я встигну ковтнути. Ось що потрібно Беллі — була б вона такою ж сильною, як я, мала б вона здатність так хутко зцілюватися…
Коли вона знесилено відкинулася на канапу, дихала вже легше.
— Гм, — муркнув Карлайл. Я підвів на нього погляд — очі його втупилися в мене.
— Що таке? — вимогливо запитав я.
Едвардова голова схилилася набік, коли він вивчав думки у голові Карлайла.
— Джейкобе, пам’ятаєш, я намагався з’ясувати генетичний код плоду? Його хромосомний набір?
— І що ви з’ясували?
— Ну, якщо зважати на деякі спільності між вами…
— Спільності?! — рикнув я — мені не сподобалася ця множина.
— Прискорений ріст, а ще те, що Аліса не бачить нічого ні про нього, ні про вас…
Я відчув, як у мене видовжилося обличчя. Про другу особливість я цілком забув.
— Отож я подумав: може, тут і криється відповідь? Якщо ці спільності — на генному рівні.
— Двадцять чотири пари, — буркнув собі під ніс Едвард.
— Але ж ви цього не знаєте напевно.
— Ні. Але це дає поживу для роздумів, — мовив Карлайл заспокійливим голосом.
— Еге ж. Як захопливо.
Белла вже знову легенько похропувала — наче на підтвердження мого саркастичного зауваження.