Наставлення творити великі речі відсувало на задній плян «дрібні справи», до рівня яких були здеградовані також, як уже згадано, систематичні студії. Це, очевидно, не означало, що тодішні провідні люди не доцінювали студій і знання. Одначе вони (а було серед тодішньої студентської молоді доволі здібних людей) зосереджували свою увагу на студіюванні книжок, які відповідали їхнім зацікавленням. Предметом студій стала насамперед політична література, соціологія, психологія. В цій літературі пов'язана з ОУН молодь шукала безпосередніх аргументів для свого поступування. Звідти черпала вона потрібне в політичній роботі знання і в цьому підході вона була подібна до середньовічних альхеміків, які, замість систематично засвоювати закони природи, силкувалися знайти відразу таємницю творення золота. Не дивно, що у висліді накопичуваілися невпорядковані і непередумані знання з різних ділянок (з історії, соціології, політики, психології і т. д.), взором яких могли б послужити опублікована циклостильним способом у Кракові 1941 р. груба брошура здібної і дуже ідейної, але не підготованої відповідно людини під характеристичним заголовком: «Ідея і чин України».
Не дивно, що складні питання нашого визволення були ясно і розумно поставлені тільки там, де йшлося про болючі питання дня, про відсіч ворогові, про заперечення системи поневолення і т. д. Конструктивна сторона визвольної програми, поза ясно поставленим питанням державної самостійности і соборности, була, коли не рахувати загальних програмових постанов, слабо опрацьована. Деякі зусилля були зроблені в напрямі ідеологічного обґрунтування українського націоналізму, але, крім кількох статтей д-ра Ю. Вассияна в «Розбудові Нації», ці зусилля ефекту не дали.
Парадоксальним для всього націоналістичного руху в Західній Україні було те, що про основне питання цього руху, про ідею нації написав солідну, науково обґрунтовану і тільки в кінцевому розділі непотрібно доктринерську книжку старий соціяліст і приятель молоді, проф. В. Старосольський («Теорія нації», 1922, Відень). Серед націоналістів у той час не було поза, може, єдиним Вассияном не тільки кваліфікованої до такої праці людини, але взагалі зрозуміння потреби написати щось основоположне і солідне. Дійшло до того, що в 1939 р. появилися дві малі брошурки про націю О. І. Бочковського («Народження нації», «Життя нації») у видавництві «Каменярі». ОУН не спромоглася на щось подібне. Теж «Націократія» М. Сціборського не виповнила, на жаль, прогалин.
Щоправда, існувала брошура Дм. Донцова, якого вважали ідеологом націоналізму, п. н. «Націоналізм», видана 1926 р., тобто в час, коли націоналістичний рух, як такий, ще був неоформлений і діяла ще УВО. Брошура ця одначе була написана в публіцистичному стилі і, поза критикою просвітянства в нашій літературі та політиці, вносила мало конструктивного до питання теоретичного обґрунтування націоналізму. Зате деякі твердження Донцова, наприклад, твердження, що націоналізм є аморальний, були просто шкідливі, оскільки Дм. Донцов поставив таке твердження в абсолютній площині, коли тим часом, крім злочинного, шовіністичного націоналізму, існує високо етичний націоналізм, який базується на любові до свого народу та батьківщини і прагне тільки до збереження їхнього існування.
Зрештою «Націоналізм» Донцова, як і «Теорію нації» Старосольського (яка, на жаль, у кінцевій частині переповнена ненауковими міркуваннями про «заникання нації» в майбутньому), небагато націоналістів простудіювало. Донцов впливав на тодішню молодь головним чином своїми статтями в редагованому ним «Літературно-науковому віснику», а опісля у «Віснику». І треба визнати, що його статті сприймалися здебільшого в цілому і безкритично, не зважаючи на те (а, може, саме тому), що цей темпераментний публіцист часто переяскравлював справу, малюючи все тільки чорними фарбами. Його противники були такі слабі в порівнянні з його блискучим тоді пером, що навіть безумовно справедливі закиди на адресу Донцова, як от широко ним уже тоді практиковане несумлінне цитування чужих думок, не були в силі надщербити його авторитет. «Вісник» Донцова був читаний націоналістичною молоддю, так би мовити, «від дошки до дошки» і він мав великий, добрий і лихий, вплив на формування її політичного обличчя.
Проте Донцов ніколи не був пов'язаний організаційно з ОУН. На початку тридцятих років, десь 1932 р., як мені відомо, Донцову була зроблена пропозиція працювати публіцистично за порівняно високу винагороду (300 зл.) в рамках організації, але він відмовився від цього.
В остаточному висліді провідні кола ОУН мусіли в засаді розв'язувати всякі питання таємними інструкціями та короткими статтями, головно в підпільній, а частково в явній пресі; в останній, очевидно, тоді, коли вдавалося через різних підставлених осіб здобути дозвіл на видавання газети і поки ці газети не були знищені, що впродовж десяти літ мало місце чотири рази («Український Голос», «Наш Клич», «Рідний Ґрунт», «Голос Нації»).
Ці питання торкалися частково актуальних справ, частково засадничих, і вони були розв'язані назагал збірним зусиллям причетних людей. Треба з притиском сказати, що серед тодішніх провідних людей ні один не може записати на свій рахунок якоїсь основоположної праці з ділянки політики чи публіцистики, які послужили б опісля дороговказом для ОУН. Менше чи більше вдалі статті окремих осіб і головно дискусії в колі провідних членів організації в «Академічному Домі» — такий був головний вклад у політичну думку організації.
Під час цих дискусій падали різні думки, пропозиції, проекти, деколи тільки їх фрагменти. Вони породжували контрпроекти, викликали застереження інших; одним словом, нагромаджувався певний сирий матеріял думок для вирішення тієї чи іншої справи. Опираючись на цей матеріял, вужче коло КЕ ОУН видавало свої остаточні рішення, напрямні і директиви, розваживши всі заслухані аргументи.
Ця суміш колективної підготовчої праці з наступним авторитетним вирішенням справи в оперті на це спільне зусилля є дуже цікаве явище. В ньому спостерігаємо два елементи, які опісля поклали свою, добру і фатальну, печать на ОУН: збірне зусилля багатьох анонімових, відданих та жертвенних людей і персональне капіталізування цих зусиль та жертв формально найбільш відповідальними на рахунок своєї виключної заслуги.
На початку тридцятих років нікому й не снилося, що згадана колективна система творчої праці товаришів і друзів дасть колись несподівані наслідки, що дружню співпрацю витисне персональна гра і виявлені в цій грі вирахованість та сприт. Ідейне горіння надавало всім поривам, хоч і не завжди зрілим, чару шляхетности, в якому особиста жертва і відданість справі творили головний тон.
Розгром організаційного апарату
В цій стадії розвитку ОУН наступив удар ворога, якого ні перед тим, ні потім організація не зазнала, удар, який поважно знищив і на деякий час спаралізував діяльність організаційного апарату.
Впродовж усього часу діяльности українського підпілля, ще за часів УВО, ворожа влада намагалася виловити і знищити провід підпілля. Відомий був факт убивства поліцією краєвого шефа УВО, сот. Ю. Головінського (в 1930 р.), якого заарештовано і застрелено на відлюдді, під лісом, замаскувавши цей злочин ніби спробою втечі Головінського, хоч він був сам-один в оточенні сильної поліційної стежі. Шляхом довірочних інформацій поліція догадувалася, що Головінський є командантом УВО в Західній Україні і, не маючи на це доказів, при допомозі яких можна б було його знищити судово, рішила застрелити його.
Поліція не могла довший час викрити провід ОУН. Пересунення керівних функцій з кіл колишніх старшин українських армій, з-посеред яких оформився провід УВО, в бік багато молодшого і численнішого студентського середовища сильно утруднило польській адміністрації поборювання підпілля. Одначе вона довідалася, в якому середовищі знаходиться керма ОУН; далі, через таємних платних інформаторів із цього середовища вона знала також, що нитки організації сходяться в «Академічному Домі». При кожній нагоді органи поліції переводили там масові ревізії і на деякий час арештували багатьох студентів, між ними також часто провідних членів КЕ ОУН. Але з браку будь-яких доказів їх мусіли все наново випускати на волю. Проте це не могло вічно повторятися, бо середовище, в якому знаходилося ядро організації, було поліції відоме, і скоріше чи пізніше таємниці цього середовища мусіли впасти в її руки.