Глава двадцять третя
Мадлен, 1999
Я ніколи не думала, що Філіп приїде за мною. Робила все можливе, щоб виштовхнути його зі своїх думок. Знала, що це нерозважливий метод розв'язувати проблеми, а також такий, що не є особливо результативним: як би я не робила вигляд, що його не існує, він уперто себе виявляв.
Коли він приїхав, я була на горищі, пересуваючи останні ящики, вкриті пилом, брудом і страхом тисячоліть, намагалась забути, як тіло Генрі притискалось до мого. Забути його запах, його чуттєвість. Це все мені не належало і я на це не заслуговувала.
Мати сиділа внизу у салоні, читала газету, отже, коли подзвонили у двері, вона була ближче, а я не звернула уваги, поки не почула розмову у фойє, фільтровану двома сходовими майданчиками.
Чи не жахливо визнати, що я навіть не впізнала голос власного чоловіка? Чула тільки, як мати розмовляє з якимось чоловіком, у мені ворухнулась надія, але я придушила її, лише усвідомивши, що то міг бути Генрі (знала, що це неможливо, бо мати була задоволена, розмовляючи з ним). Я взяла ящик на стегно й знесла вниз, а там стояв Філіп, тримаючи руки моєї матері у своїх і посміхаючись до неї своєю досконалою посмішкою, і я мало не впустила свій вантаж, обличчя спалахнуло від почуття провини.
Я доклала стільки зусиль, щоб викинути його з думок, що сам факт його буття здавався мені таким ненатуральним, він більше не був схожим на чоловіка, якого перед вівтарем і, головне, перед громадою Магнолії, я присягалась кохати й піклуватися про нього до останніх своїх днів, і раптом зрадила під місячним світлом, цілуючись з іншим чоловіком, та ще й чужинцем. Гарним і добре одягненим, і все-таки чужинцем. Я не хотіла бачити, розмовляти з ним. Збиралась помахати йому рукою й повернутись до боротьби з ящиками. Пізніше, може, малюватиму. У бібліотеці я знайшла альбом з фотографіями Парижа, хотіла спробувати їх намалювати, хотіла схопити світло, в яке так закохалась моя бабуся. Відверто кажучи, єдине, чого я хотіла, — це кинути все на світі і мчати до Парижа, але це не здавалося мені наразі особливо практичним.
Я гадала, що розповім кращу історію про моє возз'єднання з Філіпом, як у кіно, зі сльозоточивою музикою на задньому плані, як ми кинулись одне до одного в обійми (чемно відступивши від столу, аби не зламати квіткову композицію), і ми пробачили одне одному все, навіть те, про що ніколи не сперечались.
Але романтичної миті не сталося. Йшлося про хвилювання, замішання, здивування й відстороненість. Я здебільшого стояла в коридорі, здивовано дивлячись на свого чоловіка, так, ніби я була антропологом, а він — щойно відкритим незнаним племенем, доки він спитав: — Чи не збираєшся зі мною привітатись? — І я виринула з коловерті думок і ступила до нього (щоправда, наштовхнувшись на стіл, — на щастя, бо квіткова композиція виявилась заважкою, аби я змогла її перекинути) і незграбно його обійняла. А він схилився, щоб мене поцілувати, пізно, бо я вже позадкувала, зваживши, що він був не останнім, кого цілувала, отже, йому дістався куточок моїх вуст, і коли б ми були акторами в романтичній мелодрамі, нас би звільнили.
У ретроспективі «Що ти тут робиш?» було не найкращим питанням, яке можна було йому поставити. Я зовсім не мала наміру його звинуватити. Просто дійсно не розуміла, навіщо він приїхав, і коли в моєму голосі чувся надрив, то це було обумовлено гострим соромом.
— Думаю, я приїхав сюди подивитись, як тут ідуть справи, — відповів він. А потім, багатозначно: — Ти не відповідала на мої дзвінки.
Я винувато моргнула, згадавши про свій мобільник, що маринувався у воді на дні вази за кілька футів від нас. — Вибач.
— І, звичайно, хотів провідати Симону. — Він обернувся до матері й стрільнув у неї своїми запатентованими запаморочливими посмішками.
— О, чудово, — відповіла я. Єдине, що промайнуло в моїй голові, було полегшення. Ну, блиснуло на краєчку мозку, принаймні, не приїхав, щоб тебе побачити. Це знімає частку вини.
Але, звичайно, він приїхав, щоб мене побачити. Я та, що вийшла за нього заміж, і ось він прибув, поклавши на себе турботу врятувати мене й відвезти на білому коні. Чи, що більш імовірно, врятувати самого себе. Це більше у Філіповому стилі. Він не дозволив би мені піти, яким би нещасливим не був. Це призвело би до того, що він показався би слабким, винуватим або безпорадним. Ні, він спробує зберегти свій імідж і контролюватиме мене, навіть якщо це прив'яже його до мене на все життя.