Марджі дрімала, прокидаючись від кашлю, її тіло дрижало від зусиль, у грудях хрипіло, вона мовчки плакала від болю. Деколи вона подовгу не спала, скляними очима дивилась у стелю, доки хтось, хто з нею сидів, лякався так, що кликав лікаря. Той казав, що з нею буде все добре від свіжого повітря й відпочинку, і давав їм ще пачку ліків.
Був лише випадковий збіг, що Роберт Велш, її кавалер з давно минулого першого балу, проїздив через Париж. Він жив у Європі вже п'ять років, батьки фінансували його перебування в надії, що син колись стане серйознішим. А той змінився, зробився старшим і більш замисленим, хоча й провів деякий час, попиваючи й залицяючись до італійських і чехословацьких дівчат.
Але батьки втомились фінансувати його веселе життя й почали вимагати, аби син повернувся додому. Він замовив квиток додому через Шербур, організував собі останню зупинку в Парижі, а приїхавши, знайшов телеграму від батьків Марджі, які благали привезти її додому. Так він і зробив. Зробив таку милість, піднявся в її кімнату на четвертому поверсі, вгамувавши чарівний, з претензією на образу вереск, який учинили дівчата, побачивши його, склав її щоденники й зошити в скриню, — в ту саму скриню, де я знайшла їх сімдесятьма п'ятьма роками пізніше. Потім спакував її сукні, черевики й новий паризький капелюх. Найняв носія, щоб спустив усе це з висоти четвертого поверху й відвіз до залізничної станції, а потім, коли настав час їхати, майже зніс її на руках униз вузькими сходами.
Роберт повіз її до Шербуру, купивши квиток у спальний вагон на таку коротку подорож. На корабель вони сіли разом. Він повів її до судового лікаря, той відмовився тримати її в ізоляторі, бо боявся заразитись, отже, Роберт провів її назад до каюти. Вільних кают більше не було, тож він купив їй квиток у свою. Її батьки ніколи про це не довідаються, а йому буде легше піклуватись про неї. Подорож тривала цілий тиждень, та Марджі здавалось, кілька хвилин, а може, кілька років. Лікар мав рацію, перебування на свіжому повітрі й далеко від бруду і диму Парижа полегшили роботу її легенів. Одного дня їй стало настільки краще, що вона змогла скупатись і помити голову, потім вийти на палубу й там посидіти, загорнутою у три рушники, відверненою від вітру, але на другий день вона так стомилась, що хотіла тільки спати, Роберт сидів поруч, клав теплі хустинки їй на ніс, щоб вона вихаркувала рештки рідини з легенів.
Хитавиця корабля в літніх штормах викликала нудоту й виводила з рівноваги, і вона відсунула тарілку супу, яку приніс Роберт. Коли вона прокидалась, відвертала обличчя до стіни, запам'ятовувала цяточки й спіральки деревини. Він розпакував кілька її книжок і деколи годинами читав їй. Слова пропливали над нею, як вода, але під звуки його голосу й похитування корабля вона спокійно засинала. Він залишив книги на її нічному столику, щоб читала сама, але вона не торкалась їх, а однієї особливо штормової ночі книги літали по кімнаті і вдарили Роберта по голові, коли той спав. Після того він тримав їх у шухляді.
Той тиждень на кораблі, коли він піклувався про хвору й мовчазну Марджі, змінив Роберта. Він пішов до салону пограти в карти і зрозумів, що не може зосередитись. Переодягся до обіду, але вийшов із-за столу, перш ніж подали десерт, подивитись, як вона, відсторонено кивав жінкам, що з ним фліртували, навіть не давав обіцянок, яких не дотримається, уникав балів і вечірок, на які його ласкаво припрошували, натомість проводив вечори у каюті з Марджі, читав їй, коли вона заплющувала очі й боролася з нудотою й болями у шлунку, що спричиняла хитавиця на морських хвилях, шукав стюардів, щоб узяти нескінченну кількість гарячої води для компресів на груди й холодної, щоб утишити пропасницю. Він повісив смокінг і вештався весь час у фланелевих брюках.
Спостерігаючи, як вона спить, Роберт згадував, як вони розмовляли у ніч її першого балу, які були молоді, дурні й романтичні, думаючи, що світ належить їм, і не думаючи про наслідки. Вона була відвертою й оптимістичною, не така, як дівчата, що їх знав, — на підборах і з бальними книжечками. Тепер вона була такою беззахисною, а він почувався винним, що забрав її з того місця, де, як казала, вона мріяла бути.
Коли вони прибули до Америки, батьки зустріли їх і забрали дівчину, і він пішов додому сам, ступив на родинний поріг стомлений, лишивши позаду на вулиці купу багажу, зі сплетенням гірких почуттів у душі: розчаруванням і жалем за минулими роками, і без досягнень, якими міг би похвалитись, із тривогою перед майбутнім, що має зустріти, і дивне почуття самотності охопило його, коли він стомився від матері й домових слуг, йому бракувало Марджі.