— Я не заперечую проти того, щоб працювати, — мовила я спокійно. — Я хотіла працювати. Це ти не хотів мені дозволити. — Могла б заперечити проти багато чого, порівнюючи себе з іншими жінками, які, знала, викуповували нудьгу й біль. Але не було, фактично, фінансових розрахунків. Не йшлося про це. Йшлося про контроль.
Не відповів. Натомість роззирнувся по кухні й промовив. Увесь час працював. Хочу їсти. Дзвони, коли прийдеш пізно.
— Чекай, про що це ти? Невже у нас були плани? Чому вважаєш, що запізнилась?
Зітхнув, схвильований, наче просила його пояснити основні засади наших стосунків. — Час обіду минув.
— Вибач. — Я не знала напевне, за що вибачаюсь. Сіла на краєчок канапи, наче побуду тут лиш мить. — Якщо ти не хочеш спробувати, Мадлен, не знаю, чому так турбуюсь.
— Спробувати що? — спитала. Вона була збентежена. Склалося так, буцімто Філіп вів бесіду про щось інше і не пояснював, про що йдеться.
— Це, — підняв руки, наче захищаючись. Стояв позаду кухонного острівця. Пляшка вина, напівпорожня склянка, корок і штопор вишикувались перед ним у рівну лінію. Усе навколо Філіпа було таке упорядковане.
І це навіть захоплювало: здавалось, його викарбувано з пластику. Коли вони щойно одружились, вона не могла відірвати від нього погляду, чому його зачіска має такий ідеальний вигляд, наче він зачесався вранці й цілий день, і ніщо у світі, не могло зрушити навіть волосинку. Чому його піджаки були ідеально випрасувані, навіть на згині ліктів, як йому вдається не розлити ані краплі, коли він їсть, у той самий час моя зустріч з їжею схожа на битву, де весь одяг зазнає численних ушкоджень. — Ми… Наші стосунки. Не можеш просто піти? Поїхати до своєї матері? Не знаю, куди ще, але кожного разу в тебе поганий день.
— Річ не в тому, що в мене поганий день. Так буває кожен день.
— Отака моя Мадлен. Завжди на щось нарікає.
— Філіп, я тобі навіть не подобаюсь. Навіщо зі мною одружився?
— Ну звичайно, ти мені подобаєшся! — глузував він. Штовхнув штопор по стійці, і той дратівливо задзеленчав. — Ти — моя дружина.
— Сам знаєш, ці дві речі між собою не зв'язані. Знайома з подружжями, в яких люди ненавидять одне одного.
— Я не ненавиджу тебе.
— Ну, це чудово. — Яка підтримка нашому подружжю! Нарешті він сказав, що я йому подобаюсь і що він не відчуває до мене ненависті. Коли я була молодшою, не мала ані бойфренда, ані надії хоч на щось, мріяла про стосунки, яких хотіла, про чоловіка, в якого закохаюсь. Мріяла про того, з ким насправді розділю своє життя. Він буде письменником, сидітиме за друкарською машинкою, створюватиме прекрасні поезії або романи, а я сидітиму в зручному шкіряному кріслі перед вікном, з якого литиметься сонячне світло і я робитиму ескізи. Наше життя буде цікавим і радісним, ми сміятимемось й готуватимемо обід, читатимемо вечорами біля каміна одне одному. Наша пристрасть буде легендарною, наша жага буде постійною, вона жеврітиме, і досить буде однієї іскри нашого погляду, щоб вогонь став яскравим, високим полум'ям. Ми не матимемо секретів одне від одного, прийме він мене такою, якою я є, казатиме, що я вродлива, повірить у те, що я вродлива, називатиме мою безладність славетно артистичною, мою іронію вважатиме веселою, створимо країну з нас двох, даватимемо в неї візи тільки тим, хто нас любить так, як ми любимо одне одного.
Потім я перестала вірити у ці романтичні мрії. Мій уявний чоловік і постійне клацання його друкарської машинки, недбалість його зачіски і його зовсім не ідеальні руки на моєму обличчі зникли, відпустила мрію, дала їй відлетіти, як дитячій повітряній кульці, без жодних шансів повернутись. Натомість я вибрала легкий шлях, кохання, схоже на кохання всіх довкола мене: формальне, приземлене, що виглядає краще зовні, ніж відчувається всередині. Уявляла себе в мої шістнадцять, як малюю у вогкому, темному підвалі, при непослідовному освітленні кількох ламп, все для мене тоді було можливим і реальним, і в серці була туга за тим, що зрадила, проміняла на таку незначну ціну. Замість чоловіка, ідеального для мене, одружилась із тим, хто здається ідеальним для інших. Замість кохання, від якого співало серце, яке будило в мені все найкраще, я вибрала… Так, саме це. Я не кохала його. Він не кохав мене. Не хотіла більше прикидатись.
Можете подумати, що визнання, що не кохаєш власного чоловіка, спричинить паніку, трохи істеричний плач, але зі мною так не сталось. Натомість важкий камінь звалився з серця, і мені стало тихо й спокійно, тепер зрозуміла, що те, чого хотіла, не було помилкою. Все, про що мріяла, чого бажала, було правильним.