— Я хочу розлучитись, — повідомила свого чоловіка.
Поки я не сказала цих слів, не відала, що саме їх хочу промовити. І все-таки передчувала, що колись їх скажу, з першого дня нашого одруження. Не відчула раптової тривоги, коли вони пролунали голосно, їхня серйозність не змусила мене жахнутись. А за вікнами мчало місто, гуркотів транспорт, хвилі озера Мічиган ліниво накочувались на берег, люди гуляли, працювали, сміялись, їли, пили, боролись, кохались, і нічого не змінилось, крім того, що змінилось цілком усе.
Філіп не здавався здивованим, і чомусь брак його здивування не здивував і мене. — Не будь смішною, Мадлен. Не можемо розлучитись, — схилила голову, здивована його словами. Не «Я не хочу розлучення». Або «Нам не слід розлучатися» та «Не можемо».
— Чому ні? — спитала. — Ми дорослі, і я нічого не хочу від тебе. Твоїх грошей. Цієї квартири. Нехай усе залишиться тобі.
Тепер Філіп здавався роздратованим. — Не можемо розлучитись, — повторив він. — Подумай, який вигляд це буде мати. Подумай про мою родину. Подумай про мою матір. Подумай про свою матір.
Я надто довго боролась із тими самими думками, але тепер знаходила відповіді на всі питання. Це шанс, яким я мушу скористатись, — не йдеться про мою чи твою матір. Ми не мусимо жити разом тільки через те, як виглядатимемо. Не повинні. Нам треба бути щасливими. А коли будемо разом, жоден з нас ніколи не стане щасливим. Насправді ніколи!
— Отже, так. Ти розлучаєшся зі мною.
— Гадаю, так.
Запанувала коротка мовчанка, а потім його обличчя зморщилось гірко, зневажлива усмішка скривила губи. — Не знайдеш нікого, хто би з тобою одружився, — процідив він. — Ти огрядна, та ще й маєш чудернацьке почуття гумору. Не вмієш навіть підтримати розмову на вечірці, Боже мій!
От і все.
Мовчанка висіла між нами ще одну мить, а потім я заговорила.
— Дякую, — сказала я, і Філіп витріщився на мене. Ще одна чудна витівка, мабуть, подумав він, а для мене його слова були найкращим подарунком. Коли я навіть мала сумніви щодо мого рішення, у цей момент пам'ятала ці слова, твердість в його очах, завжди знатиму, що зробила правильно. Не вважала його порочним, але цей момент буде завжди, і коли б ми лишились разом, все однаково колись би вийшло назовні, виявлялось частіше й частіше, доки мої страждання перейшли б у розпач, і все гарне й радісне цілком загинуло б у мені.
— Не ночуватимеш тут сьогодні. Не дам тобі ні шеляга.
— Добре, — відповіла спокійно. Пішла до спальні, спакувала валізу другий раз цього місяця й вийшла з дому в ніч і невизначеність.
Глава двадцять шоста
Марджі, 1924
Кілька тижнів по тому, як вони прибули до Вашингтона, Роберт Велш прийшов провідати мою бабусю. Вона майже не пам'ятала, як він прийшов їй на порятунок у Парижі, а спогади про нього на кораблі по дорозі додому були розвіяні втомою, хворобою й печаллю. Але коли її привели, щоб вона побачилась із ним у салоні, вона була шокована його зовнішністю. Він був змучений і блідий, з темними колами під очима. Костюм висів мішком на його тілі.
Коли вона увійшла до кімнати, він швидко підвівся й підійшов до неї, а коли вийшла покоївка, лишивши двері відчиненими настільки, наскільки дозволяла порядність, поцілував у щоку. — Марджі, так радий тебе бачити, маєш дуже добрий вигляд. Я турбувався про тебе. Як почуваєшся?
Вона прийняла цілунок і м'яко сіла на стілець, що їй підставив. Почувалась іншою. У кімнаті з нею сидів чоловік, яким вона була зачарована кілька років тому, а тепер почувалася спокійною й холодною, майже без емоцій.
— Дякую, краще. А ще дякую за те, що прийшов мені на порятунок. Вибач, але я була така хвора, що навіть майже не помітила, але, здається, ти був моїм лицарем у сяючій броні.
Роберт посміхнувся. Яка холодна й безсердечна. Він сів на стілець, подивився їй в обличчя. — Це лише щасливий збіг, що тоді проїздив через Париж, коли ти захворіла. Був радий допомогти.
— Щасливий збіг, — повторила Марджі, хоча й не була впевнена, що це дійсно так. Може, коли б залишилась, знайшла б нову роботу. Може, Себастьєн передумав би. Може… Зробивши зусилля, вона повернулась до розмови. — Яким здається тобі Вашингтон по такім довгім часі?
Очі Роберта заморгали, наче він збирався на силі. — Він інакший. Адже так? Як довго ти була в Парижі? — спитав він.
— Три місяці, — відповіла Марджі. Три місяці, п’ять днів і дванадцять годин, подумала. Завжди, подумала. Не досить довго, подумала.