— Отже, ти не мала досить часу, аби познайомитися з європейським стилем життя, усе там інакше, ніж тут, чи не так? Війна змінила їх. Там усе вільніше. Тут усе порівняно стриманіше.
Озираючись у тому самому салоні, з тими самими важкими меблями, тьмяними бридкими шпалерами, з тим самим каміном, запаленим попри спеку надворі — у будинку завжди здавалось холодно, — Марджі кивнула. — Так.
Кілька хвилин сиділи мовчки й Марджі уявляла, що обоє сумують за втраченою Європою, обоє хотіли повернутись туди. — Що робитимеш зараз? — спитала вона.
Відкашлявся. — Мене запрошено приєднатись до родинного бізнесу.
— Запрошено?
На його обличчі з'явився незрозумілий вираз, він знову заплющив очі. Схилився вперед, заговорив тихіше. — Марджі, ми знайомі з тобою довгий час.
— Багато років, — відповіла Марджі. Голос її був безбарвним. Невже таким і залишиться, міркувала вона. Що робити? Чи зможе вона колись поїхати до Парижа? Народить там дитину, житиме там? Там усе так дешево, це не потребуватиме багато грошей. Вона не зможе жити з дитиною в клубі, але знайде десь подібну кімнату, таку саму, маленьку, сонячну, вони житимуть там удвох. На що, відразу спитала її совість. І куди ти подінеш дитину, коли працюватимеш? Іскорка надії, що жевріла в серці, готова ось-ось спалахнути, погасла під важким чоботом реальності.
— Будемо чесні одне з одним. Зможемо?
Марджі дивилась на нього, не відповідаючи. — Звичайно. — Чому ні? Яка користь із цих загадок? Усі правила ввічливості й обмежень, що вона мала тут, коли йшлось про поведінку в суспільстві, вивітрились із неї в Парижі, залишки були розчавлені натиском усіх людей, з якими вона була знайома, художників, бесіди яких виливали потоки емоцій, бо вони могли пристрасно сперечатись про сюрреалізм, про мрії й зашифровані послання кубізму, дивились на світ іншими очима. Який сенс у тому, щоб висловлювати почуття, яких не маєш?
— Батьки казали, якщо не приєднаюсь до їхнього бізнесу, коли не влаштуюсь, мене не фінансуватимуть. Сказали, що бавився надто довго, час стати дорослим.
Повернулась покоївка, принесла чай з великими тістечками без смаку, хоча їх ніхто не просив, і Роберт швидко відхилився на спинку стільця. — Дозвольте розлити? — спитала.
— Ні, дякую, — відповіла Марджі, покоївка кивнула й вийшла. Коли двері зачинились знову, Марджі обернулась до Роберта. — Мені поставлено такий самий ультиматум. Що збираєшся робити?
Роберт невиразно посміхнувся до неї. — Збираюсь приєднатись до родинного бізнесу і влаштуватися.
— Саме цього хочеш?
Він підняв руку до голови й без потреби поправив волосся. Коли голився, пропустив місце, Марджі бачила щетину на межі щелепи, і це пом'якшило її ставлення до нього, вона зрозуміла, що попри всю його браваду, він був лише людиною. Людиною, доброю до неї. Це важко було помітити через власний біль і страх, її страждання вкривали все прозорим туманом. Світло переломлювалось, і в ньому було видно лише рани на її серці, вона не бачила ран інших людей.
— Ні, — промовив нарешті. — Це справедливо, чи не так? Вони підтримували мене, роками дозволяли робити те, що я хотів, на заміну ставили лише кілька питань, як охоронці. — Він кивнув Марджі, й та посміхнулась до нього, ніч, коли був її охороною, промайнула швидкою згадкою. Тепер він говорив майже словами Себастьєна. Обов'язки. Борги треба сплачувати.
— А моя сестра, Ліза. Ви ходили разом до школи, еге ж?
Марджі кивнула.
— Незабаром виходить заміж. Батько старіє.
— Ти говориш точно як один мій знайомий. — Вона згадала Себастьєна, на обличчі в якого був той самий вираз відмови, і погляд його був так само стомлений і водночас рішучий. Якими схожими вони були, такі самі мрійники, в них було стільки надії! А тепер вони всі троє схилились під тягарем обов'язків, які, присягались, ніколи не візьмуть на себе.
— Не думаю, що моя історія єдина у світі, — відповів Роберт поважно.
— Ти прийшов сюди, щоб розповісти мені про це? — Марджі раптом стомилась. Між ними стояв чай, обоє до нього не доторкнулись, напій би втишив її шлунок, але вона не мала сили потягнутись до нього й налити собі.
— Ні. — Роберт поворушився й розправив плечі. Він натягнув брюки на коліна, розправив піджак. — Батьки висунули переді мною ще одну вимогу.
— О? — Марджі потяглась за шматочком цукру, поклала його на язик. Він танув, трохи солодкого в житті, що незабаром стане таким гірким.