— Хочуть, щоб я одружився.
— Напевне, хочуть. — Адже всі батьки хочуть цього. Їхні діти завжди були пішаками в шаховій грі між родинами. Завжди так було, і, коли ніхто цього не зупинить, завжди так і буде. Марджі знала, що це справа часу, з ким її одружать, з містером Чепменом, а може, з кимось іншим, схожим на нього, це не важило, вона піде тим самим шляхом, що й інші дівчата до неї. Так і є, тільки би вдалось додати маленького друга до її віна. — Браво! І хто та щаслива дівчина? — Слова тяжко виходили з неї, вона шкодувала про це, бо не гнівалась на нього. Лише серце її спорожніло, воно було сухе й тверде, наче крижинка, усередині якої не було нічого, крім повітря.
— Ну, — промовив Роберт, знову схилився вперед і м’яко взяв її руку у свою. — Сподівався, що ти будеш нею.
Глава двадцять сьома
Мадлен, 1999
Я дозволила собі спостерігати за матір'ю так обережно, як ніколи до цього не робила. Пурхання тонких пальців, ніжна зелень очей, таких не схожих на мої, високі вилиці, нахил голови. Я міркувала, звідки ці рухи, чиє відлуння минулого відгукується в ній: чи Себастьєн пив каву так, як зараз робить це вона? А її обдарованість у садівництві? Її вміння керувати кризами, говорити на публіці? Як вона ходить, маленькими, швидкими кроками, майже навшпиньках, мати завжди була загадкою для мене, а от іще одна зовсім нова таємниця.
Як я могла не бачити цього раніше? Згадала бабусю, що була зовсім такою, як я, з широкими плечима, важкими стегнами, неслухняним волоссям, і діда, високого і сухорлявого, з чорними очима.
А ось моя мати, білявка, тоненька й маленька, точно така, як бабуся описувала Себастьєна.
Те, що моїм дідом був Себастьєн, не вразило мене так, як я, скажімо, дізналась би, що маю іншого батька. Але тепер я дивилась на матір інакше, переробивши ланцюжок зв'язків: бабуся, мати і я.
Вона читала газету, і та лежала перед нею розгорнутою на канапі, відкрита на світській хроніці. Я бачила зубасту посмішку Біллі Хатавей на одній з великих світлин, низку перлів розміром десь зі шматки мармуру у неї на шиї, що нагадували комір. — Отже, ти повернулась?
— Так. — Я з'явилась у неї на порозі хіба що з більшою кількістю валіз, ніж у мої останні відвідини, лише раз на мене глянула, кивнула, відступила, відчинила переді мною двері, навіть не запрошуючи увійти. Ну, так, у даному випадку це не означало: «Дім — це те місце, куди тебе запросять і пустять, коли б і звідки ти не прийшов», але: «Дім — це те місце, куди ти можеш прийти й тебе пустять, але не завжди зрадіють цьому».
— І що це означає? Як надовго ти приїхала?
— На стільки, на скільки витримаєш. Гадаю, ти знаєш, що я маю на увазі. Я пішла від Філіпа.
Мати вивергнула з себе довге, неквапне зітхання, наче в ній утримувався центнер повітря. — Розумію.
— Дійсно? — спитала я, розраховуючи на стрімку атаку. Її відповідь була далека від радісної.
— Що ти хочеш від мене почути? Хочеш, щоб я стрибала від щастя? Організувала тобі святкові салюти?
Я зморгнула лише на її іронію. Вона мала рацію. Зрештою, що культурно-пристойне можна сказати, коли вас повідомляють, що збираються розлучатись? «Дуже шкода?» чи «Мої гратуляції?»
— Не будь злою, мамо.
— Я не зла, — відповіла вона, хоча саме так, власне, чинила. — Просто не знаю, чого чекаєш, аби я тобі сказала. Мушу бути схвильована твоїм розлученням?
— Ти могла б мене підтримати. Я б ніколи цього не зробила, якби не вважала цілком правильним.
— Отже, ти в усьому певна.
— Так, певна. — Тоді я мало в чому була впевнена, моє майбутнє відкривалось переді мною, мов прірва. Єдине, в чому я була певна на сто відсотків, що в цьому майбутньому немає місця для Філіпа, і від цього мені буде набагато краще.
— Ну, вибач. Не знаю, як поводитися. Раніше ніхто з нашої родини не розлучався.
— Так ось що тебе турбує? Що я перша, хто розлучається в нашій родині? А до мого щастя ти байдужа? Чи тебе лише турбує, який вигляд ти матимеш в Асоціації жінок?
Материні очі блиснули на мене твердою яскравою зеленню.
— Звичайно, твоє щастя не байдуже для мене. Ти моя донька.
— Тоді чому на протязі всього життя ти критикувала мене? Робила мене нещасною?
Сльози стискали мені горло, я ненавиділа їх, намагалась проковтнути. Я не любила, коли мене змушують почуватися кволою, коли не панувала над собою, поводилась, як дитина. Не плакала, коли йшла від Філіпа. Почуття, які я в нього вклала, давно покинули мене, плакати було б дивним. Але мати… Від неї я ніколи не могла захистити мого серця. Хоча вона стільки разів принижувала мене, я ніколи не припиняла бажати її схвалення.