— Я намагалась зберегти тебе. Берегла тебе від виборів, які б потім розчарували. Хотіла врятувати тебе від болю. Ніколи, в жодному разі не хотіла робити тебе нещасною.
— Робила. Завжди робила. — Я тремтіла від довгого, глибокого дихання. — Ти не хотіла, щоб я малювала. Хотіла, щоб ходила на танці, а я ненавиділа їх. Хотіла, щоб я пішла до коледжу, а я хотіла лише поступити до школи живопису. Хотіла, щоб я лишалася з Філіпом, а я хотіла розлучитись. Ти хотіла, щоб я була тобою, однак, я — це я, якою б безладною й непристойною і зламаною не була.
Материне чоло, звичайно гладеньке, тепер зморщилось, і вона дивилась на мене зі справжнім болем. — Я хотіла, щоб твоє життя було легким, Мадлен. Усі шляхи, які ти вибирала, розбили б тобі серце.
— Звідки ти знаєш? Звідки ти знаєш, якщо не дозволяєш мені спробувати? Це так само, як з бабусею, — сказала я, хитаючи головою. Я зняла тканину з ящика на столі й вишмаркала ніс, голосно, бридко, не звертаючи уваги на те, чи схожа при цьому на леді, чи приваблива. Я покінчила з цим. Покінчила із зображенням тендітності, покінчила з претензіями на вроду і делікатність — з усім, чим не була й не хотіла бути.
— Що ти хочеш сказати?
— Вона хотіла жити в Парижі. Хотіла писати. Хотіла жити за кордоном, не хотіла виходити заміж і мати дітей, та нічого з цього їй не було дозволено. Урешті-решт вона зробила все так, як і її мати.
— Але хіба це не найкраще? Сталося як сталося. Хіба погано, що вона вийшла заміж за твого діда й не мусила турбуватися, звідки дістане їжу, що мала свій власний дім? Вона страждала, бо хотіла того, чого не могла мати, а єдине, чого хотіла я, — це врятувати тебе від усього цього.
— А єдине, чого хотіла я, — вибирати самій.
Склавши руки на коліна, мати на мить опустила очі. — Розумію, — промовила вона. — Не хочу вибачатись за те, що хотіла тебе вберегти. Врятувати від поразок. Але розумію. — І вперше, здавалось, мати чує мене.
Сльози усе ще текли, і я знов вишмаркала ніс, довго, бридко й непривабливо, поки знов змогла дихати нормально. — Вибач. Вибач, що розчарувала тебе. Вибач, що я не така донька, яку ти хотіла мати. Вибач, що я не Ешлі Хатавей. Вибач, що люблю те, що тобі не подобається.
Мати дивилась на мене здивовано. — Ти любиш те саме, що і я.
— Про що це ти? Збори благодійних комітетів наштовхують мене на думку різати зап'ястки ножем для масла. — Я знов голосно висякалась. В очах пекло, вони спухли, раптом я відчула скажену втому, отак лягла би, заснула і спала довго-довго, наче принцеса з казки.
— Я не про це, — промовила мати, відмахуючись від мене своєю тонкою рукою. — Ми любимо читати, любимо живопис. Любимо робити гарні речі. Мій сад, твої картини. Ми обидві схожі на мого батька.
Я підвела брову, думаючи про мого діда, він, як і батько, ховався за якою-небудь жахливою фінансовою газетою, і вважав, що облігації будуть гарним дарунком дітям. — Я нітрохи не схожа на діда.
— Не на діда, — сказала мати м'яко. — На мого батька.
У мене розширились очі, дихання спинилось у грудях. — Ти знаєш? — вимовила я на одному диханні.
— Звичайно, знаю. Читала щоденники й листи.
— Ти казала, що не читала.
— Про це так важко говорити.
У мені закипали безліч питань. — Чи ти коли-небудь розпитувала її? Розмовляла з нею про це?
Мати похитала головою. — Ні. Не думала, що можу. Ми з матір'ю ніколи не були близькі. Але я зрозуміла чому, прочитавши щоденники. Гадаю, я нагадувала їй про нього.
Отже, в родині виникла відчуженість. В очах моєї матері була печаль, яку я раніше не помічала, і серце моє боліло за неї й за мене. Як ми змогли прожити все життя, брешучи одна одній? Як вона могла заради мене відмовитись від самої себе? Чому в моїй родині жінки так прагнули зробити себе байдужими до всього, пригладжувати волосся й приховувати під ним почуття, ставати відчуженими й замороженими? Мати виявляла себе лише тоді, коли займалась садівництвом. Відвернувшись, я визирнула у вікно й зрозуміла, для чого був цей прекрасний сад: він був живописом моєї матері. Її сади були картинами: колір, форма й порядок, експеримент і творчість, бруд і народження, успіх і поразка. — Ти нагадувала їй про Себастьєна?
— Так.
— І ти ніколи не мала шансу з ним зустрітись?
— Він загинув під час Другої світової війни. Жив у Бордо, коли німці захопили місто. А я нічого не знала, дізналась лише згодом.