— Мені так шкода, — сказала я. Я згадувала свого батька, його заспокійливу присутність, сумувала за звуками його голосу. Однак, принаймні, я знала його. Моя ж мати навіть не була знайома зі своїм батьком. — Ти бачила світлину? — спитала я. Мати кивнула. Вона пройшла вздовж полиць біля вікон і дістала з однієї з них альбом. Пам'ятаю, дитиною гортала його сторінки, переді мною проходили безіменні обличчя предків, вони були в дивному одязі, із застиглими позами, у старих машинах, а позаду розлягалося спокійне небо й далекий обрій, але ніколи не були зв'язані зі мною, я не розуміла, що, власне, нас єднає.
Знімок було зроблено в кав'ярні. Себастьєн — мій дід, подумала я — сидів у кріслі, обіпершись на спинку, витягнувши довгі ноги перед собою. В одній руці він тримав цигарку, легко посміхався у камеру. Десь далеко я бачила жіночі ноги під столом у черевиках на ремінцях, щиколотки навхрест. Коли фотограф знімав, вона відвернулась, і я бачила лише край щелепи й лінію шиї. Волосся сховане під капелюхом. Може, то була моя бабуся.
Він був високим і худорлявим, риси обличчя викарбувані, наче в моделі. Волосся мав легке й немодно довге, воно лізло йому в очі. Я вдивлялась, запам'ятовуючи обличчя, але, здавалось, уже в думці колись малювала його тисячі разів за останні кілька тижнів. Підвівши очі на матір, я була шокована, як вона дійсно схожа на нього: не лише тендітна постава й тонкі пальці, але й гострі вилиці та брови, зведені трохи вгору, які так часто вражали виразом зверхності, а у Себастьєна вони свідчили про нескінченну веселість.
— У тебе такий точно вигляд, як у нього, — сказала я.
— Знаю. Це розбило їй серце. — Лишивши мене з альбомом, вона пройшла й сіла на краєчок канапи, схилилась уперед, і схрестила руки.
— Мені так шкода, — промовила я, не будучи певного, чого, власне, мені так шкода: її відчуженості від матері, того, що вона не знала свого батька, відсутності близькості між нами. Може, всього разом.
— Не шкодуй. — Вона розгладила спідницю на колінах, розправила плечі. — Щодо мене, то моїм батьком був Роберт Велш, він виховав мене. Вважав, зрештою, мене за свою доньку, хоча і не повинен був. І я не знайшла жодних ознак того, що він ставився до мене не так, як до своєї біологічної доньки. Це і є батьківське ставлення.
— І ти не шкодуєш, що не знала його?
Мати подивилась за вікно в сад. Дерева вже вкрились листям, кидали тіні на подвір'я, усюди були квіти. Вона мала рацію: ми були в цьому однакові. За винятком того, що вона знайшла соціально-придатний спосіб висловити себе в мистецтві, а я… Здалась? Я звинувачувала батьків і Філіпа в тому, що кинула малювати, однак, могла опиратись їхньому тиску. Могла би продовжувати. Я звинувачувала матір, що примусила мене одружитися з Філіпом, але ж я могла би сказати «ні». Сильніша жінка сказала би. Жінка, якою я хотіла бути. Жінка, якою я збираюсь стати, сказала би.
Бо сенс у цьому, чи не так? Учитись на минулому, на власних помилках, на помилках матері й бабусі. Обидві вони жили очікуваним від них життям. Я не осуджую бабусю за її вибір. Вона вчинила так, як повинна була зробити. Просто я ненавиділа те, що їй довелось так учинити. Мати провела стільки часу, тримаючи мене й себе далеко від цього. Можна тільки уявляти, якою вона могла би стати, коли б пішла й зустріла себе справжню. Можна уявити, якою могла би стати я. Можна уявити, якими б стали ми всі, коли б знайшли в собі сили бути такими, якими є насправді.
— Хотіла б я його знати, може, це зробило б мене ближчою до матері. Хотіла би з ним познайомитись, тому що треба знати, звідки ти походиш, чи не так? — Я озирнулась довкола на китайські шафи, і, попри те, що вони були порожні, та повнилися спогадами про покоління Велшів і Бауерсів. Колись настане мій час берегти все це, пам'ятати історії розписаних вручну тарілок, що батько привіз із поїздки до Китаю, чистити срібло, яке, за чиїмись розповідями, переховували в саду під час громадянської війни, але всі знали, що це не так (коли б було правдою, сором на голови Об'єднаної армії, що його там не знайшли).
— Не можу повірити, що ти ніколи мені про це не казала, — промовила я і сама здивувалась, як гірко це прозвучало. Не так була сердита, як… Ну, як це назвати? Розчарована? Може, коли б вона сказала мені правду раніше, ми стали б ближчими? Може, саме ця таємниця нас і розділяла.
— Ніколи не приходив належний час.
— Гадаю, для таких новин ніколи не настає належний час. — Крім того, що просто зараз такий час настав. Настав час зрозуміти, що я не була невдалою у довгій родинній лінії жіночої досконалості. Настав час довідатися про бабусині мрії і зрозуміти, як нехтування ними вплинуло на доньку та онуку. Я не помилилась, зробивши вибір, моєю помилкою було те, що я дотримувалась цього вибору через страх, сором та інертність.