— Вони хоч раз побачилися знову?
Мати похитала головою, світло впало на її обличчя, освітивши зморшки. — Не думаю.
Отже, жодної повної сліз романтичної зустрічі. Жодного рандеву на залізничній станції, жодного втраченого паризького вихідного. Кілька тижнів тому це, може, розчарувало б мене, але я чогось навчилась від бабусі про романтику й реальність, про їхню боротьбу.
— Ти впевнена, що саме цього хочеш? Певна, що так буде краще? — спитала вона, і цього разу, на моє здивування, в її тоні не було нарікання. Лише печаль.
— Я не хочу бути з ним одруженою. — Я згадала Філіпові гострі слова, коли повідомила його про те, що хочу розлучитись, і відчула, як у мене тремтить шия. Ця гострота була завжди. І коли б я не виявила її, сказавши про розлучення, хтозна, коли б вона проявилась. Усе це на краще. Мати, можливо, ніколи не зрозуміє, але так було.
— І що ти тепер робитимеш? — Я могла б назвати сотню того, що не робитиму. Не надягну костюм-двійку і не піду на збори, до Ешлі Хатавей. Не розпрямлятиму волосся й не прикидатимусь, що не голодна. Але що робитиму? Це значно важче.
Я думала про матір, про її нескінченну благодійність і обов'язки, про організації, які вона підтримує, про тисячі способів, якими вона доводила свою важливість у культурі, і це обезцінювало її, бо вона була лише жінкою. Міркувала, що її мати тримала її на відстані, бо спогади були такими гіркими, яким несправедливим це все було, міркувала про те, що моя мати тримала мене на відстані, бо не вміла поводитись інакше, і тому, що не хотіла, аби я була нещасливою. Думала про те, що я і бабуся одружились з чоловіками з причин інших, ніж кохання, через страх і обов'язки, відповідальність і самотність, як це зробило нас обох покірними й нещасливими. Я думала про бабусю у Парижі, як вона описувала його світло, як воно падало, прекрасне, романтичне й жахливе, думала про те, що в цьому світі може бути радість, і як хотіла, щоб ми всі схопили її, коли вона пролітатиме повз нас, як світло падаючої зорі.
Я міркувала про бабусю, прагнучи вгадати, що б вона зробила з тим вибором, що стоїть зараз переді мною, про свободу, яку дали мені, жінці, сімдесят п'ять років прогресу, про те, що вона навіть не змогла б уявити її. У мене був час, трохи грошей і паспорт. І була лише одна річ, яку я можу зробити.
— Гадаю, поїду до Парижа, — відповіла я.
Глава двадцять восьма
Марджі, 1924
Дорогі мати й батько!
Хочу подякувати вам за таке прекрасне весілля. Хоча я й була на багатьох, моє було найпрекрасніше з усіх тих, попри те, що було так швидко організоване. Ми мали такі чудові проводи в нове, спільне життя. Дякую, що запросили таку велику і вражаючу групу людей відсвяткувати з нами цю подію. Щиро сподіваюся, що ви були задоволені.
Ми з Робертом маємо надію повернутись до Вашингтона у вівторок, бо він мусить бути в офісі у середу, сподіваюся, що ви прийдете до нас на вечерю якнайшвидше, у наш новий дім. Дуже раді, що ви будете так близько, лише шкодую, що наші численні обов'язки триматимуть нас далеко і ми не бачитимемось так часто, як би хотіли.
Дякую, що зробили нам таке гарне весілля. Гадаю, у Вашингтоні говоритимуть про нього весь сезон.
Щиро ваша
Маргарет Пірс-Велш
Глава двадцять дев’ята
Мадлен, 1999
Серпень, ми сидимо на ґанку ресторану «Кухня», і повітря довкола нас гаряче й вогке, неприємний спекотний вітер не приносить полегшення, від нього стає ще задушливіше. За своєю недавньою звичкою я підняла волосся вгору безладним вузлом, і кучері, що з нього вибились, прилипли до голої шиї.
— Посидьмо ось тут, — каже Шарон, умощуючи рухливого малюка на високий стілець у кінці столу. Я сиділа з близнятами кілька вечорів, аби Шарон з Кевіном могли кудись вийти, але мушу визнати, як би я не соромилась цього, досі не можу їх розрізнити. Хлопчики були однією милою, ласкавою істотою, яку так і хотілось цілувати й тискати, були суцільним нерозрізняльним гармидером. Цей вигинав спину щоразу, як Шарон намагалась підсунути його ноги під стіл, я полоскотала його, аби відвернути увагу, щоб вона змогла всадовити дитину.