— Дякую.
— Ще тут посиджу, — сказала я, спускаючись униз, щоб знайти порожній стілець, упала на нього і поставила келих пива на серветку. — Я сяду біля тебе. Кевіне! Ходи-но сюди годувати своїх дітей!
Кевін підстрибнув і поцілував Шарон у чоло. Потім підхопив другого вертлявого хлопчика й посадив його собі на коліна. Шарон лишила його нарізати дітям авокадо й курча, а сама впала на стілець поруч зі мною. — Я вичерпана. Відпустка буде нескоро.
— Коли від'їжджаєте? — У матері Кевіна був пляжний будиночок на березі океану в Північній Кароліні, і вони всі збирались туди на тиждень. Там не було нічого схожого на пізнє літо в Магнолії, коли сумуєш за водою і вітерцем з океану.
— Наступного тижня. Хочу цілком перекинути всі турботи про дітей на бабусю, а сама сидітиму на піску біля моря й читатиму книжку. І питиму, — додала вона й узяла мій келих, що лишив на серветці мокрі патьоки, осушивши половину одним довгим ковтком. — Боже, яке смачне!
— Генрі, принеси мені, будь-ласка, ще пива, — крикнула я, обернувшись до дверей. На ґанку стояло десь біля десятка осіб: Шарон з Кевіном і їхніми близнюками, Вані з родиною, Касандра, Піт й Артур, власники Java Good Day з дочкою Кейтлін, Кіра, мій шеф з крамниці мистецького приладдя, Генрі і я. Був вечір понеділка, «Кухню» було зачинено, порожні кімнати відлунювали, коли я йшла до ванної. — Випила усе пиво? Лопнеш! — відповів Генрі, дістав охолоджений келих з холодильника за стійкою бару й підставив його під кран, і карамельна рідина потекла тоненькою цівкою. На вершечку піднялась шапочка піни. Ніколи не любила пива, але Генрі робив ель-крем з присмаком ванілі й цукру, і я жодного разу не могла ним напитись. — Ні, Шарон поцупила моє, — відповіла я, коли він вручив мені келих, такий холодний, що опікав мені пальці. — Дякую.
— Можу принести тобі ще, — мовив Генрі до Шарон.
— Крадене смакує ліпше. — Шарон осушила свій келих і подала йому. — Принеси ще, — попросила й раптом вивергнула монументальну відрижку.
— Ну, коли так! — Генрі взяв келих і попрямував до бару. — Прекрасно, — сказала я. — А на зборах Асоціації жінок ти теж так робиш?
— Ні, бережу лише для тебе, — ласкаво відповіла Шарон. — До речі, давно тебе тут не бачила.
— Працюю. Мій хазяїн робиться просто кошмарним, коли я затримую платню за мешкання, — відповіла я, а Шарон ущипнула мене за руку. Будинок моєї матері було спродано по кількох днях відразу як його виставили на продаж, і коли виявилось, що я побуду ще деякий час у Магнолії, переїхала у щось на кшталт каретного сараю на землі Шарон і Кевіна. Помешкання було маленьким, і двері ванної й туалету постійно зіштовхувались, коли я їх відчиняла. Піч була іграшковою, у будинку жили павуки, але мені там подобалось. Я мала лише одну велику кімнату зі старим залізним ліжком біля однієї стіни, в одному кутку — кухня, а решту — житлове приміщення — заповнила полотнами й мольбертом, поставила столики для пензлів і тюбиків з фарбами, де лежала купа забризканого ганчір'я. Кожного ранку, коли я прокидалась, відразу бачила калюжі сонячного світла, що розливались по картинах, над якими працювала, вдихала аромати трави й саду, чула, як сміються близнята, і на обличчі з'являлась посмішка.
— Усім тебе бракувало. Навіть Елен О'Коннор днями запитувала про тебе.
— Дійсно? І як вона?
Шарон здвигнула плечима. — Не маю уявлення. Не розумію таких людей.
— Ну, добре. Вони й не хочуть, щоб ти їх розуміла.
— Сказала їй, що ти працюєш у крамниці мистецького приладдя, вона обіцяла днями зайти до тебе.
— Справді? Було б добре. Ми разом вивчали мистецтво у старших класах. Вона була дійсно симпатичною. Цікаво, чи й досі малює.
— Сумніваюсь, щоб мала час. Як же її роль покоївки в Біллі Хатавей?
— Не будь злою, — сказала я тихо. Пам'ятала, що була злою щодо Елен й Ешлі та і до всіх них разом, але не забула також, як важко бути чимось іншим, ніж від тебе чекають.
Зрештою, розлучення було не таким болісним, як я боялась, але й не таким легким, як, можливо, мені хотілось. Ми з Філіпом не розмовляли з того вечора, як я поїхала. Він повідомляв мене про все через свого адвоката, з більшістю вимог я погодилася, бо хотіла, щоб усе це швидше скінчилось. Нічого більше не було важливим для мене, я не турбувалась про гроші, власне, не турбувалась ні про що, включаючи його самого, а найбільше мене засмучувало те, що колись я погодилась жити таким життям.
Мати переїхала до кондо, і щотижня ми разом обідали у неї, бо якось вона прийшла до мене і з нею мало не сталась істерика, коли вона побачила павуків і пил. Вона так нарікала на мене і так критикувала, що я вирішила цим більше не перейматись. Я розуміла, що материні слова були наслідком бабусиного розчарування, і найкраще, що я могла зробити в цій ситуації, — перервати замкнене коло. Я не ходила на збори Асоціації жінок, але зареєструвалась у волонтери до колегіального комітету розпродажу жіночої громади, а також до фонду садового товариства. Попри всю мою стриманість щодо вищого світу Магнолії, я не могла не помітити, що вони роблять багато добрих справ, і хотіла брати в цьому участь. За моїми власними умовами.