— Ну-ну-ну! Мадлен Бауерс. Молодець, що приїхала.
Я підозріло глянула на неї скоса. — Зараз Мадлен Спенсер. Можна… Ми… знайомі?
Вона здивовано подивилась на мене й засміялась. — Не впізнаєш мене? Не знаю, вважати це за комплімент чи ні. Серденько, я Шарон Бейкер. З Кантрі Дей.
— О-о! — Ця жінка з французьким манікюром у бездоганному костюмі — Шарон Бейкер? У старших класах Шарон Бейкер була найпоганішою дівчинкою, яка тільки могла потрапити до школи Кантрі Дей у Магнолії. Більшість із нас були разом з дитячого садка, але Шарон прийшла до нас на початку дев'ятого класу (плітки, які я зовсім не збиралася опротестовувати, оповіщали, що перш ніж вона потрапила до нас, її вигнали з трьох приватних шкіл). Вона палила, фліртувала з хлопцями з державної школи, мала буйне пишне кучеряве волосся, яке, здавалося, ніколи не розчісувала, спідниця її форми була закороткою.
Завжди жахалася й боялась її, головним чином тому, що її зовсім не обходило, хто що подумає. Першого року сиділа обок неї на виборах у класі, і коли мали проголосувати за наших кандидатів, обернулася, щоб узяти в неї папірець і опустити в урну, але в руках у неї нічого не було. — Це лайно на підлозі, де й має бути, — проказала вона. Я б ніколи і не подумала, що так можна зробити. Голосувала за Біллі Хатавей, як і кілька років поспіль, із п'ятого класу.
— Ух, мене не впізнати! Я зробилася такою респектабельною! — Обернувшись до дзеркала біля дверей, вона струснула копицею волосся, відкидаючи його з обличчя, і поправляючи жакета, який зовсім цього не потребував. — Знаю-знаю, сама себе часом ледве впізнаю. — Вона зітхнула, ніби була розчарована собою. — Не переймайся, — промовила вона, знов ставши веселою. — У серці я все така ж погана. А як ти, чорт тебе забирай?!
— Нормально, — трохи боязко відповіла я. У голові досі паморочилося від великого перетворення Шарон Бейкер, а ще було цікаво, чому, власне, вона прийшла. Ми з матір'ю ніколи не були добрими друзями, але завести собі іншу дочку — трохи екстравагантно, і Шарон у цьому випадку була б… дивним вибором, навіть така чистенька, як от зараз.
— І що привело тебе до цієї занюханої діри? — спитала вона весело. Досі дивилася у дзеркало, цього разу підновлюючи сріблясто-рожеву помаду, шльопнула губами. Дивно було споглядати її, таку досконалу й чисту, при цьому вивергаючу з рота матроську лайку.
— Приїхала відвідати своїх. — Вона стояла у дверях, а тепер увійшла. — Вибач за різкість, але що ти тут робиш?
Шарон припинила чепуритися й обернулася до мене, дивлячись трохи вбік. — Твоя мати тобі не казала?
— Не казала чого? Вона тебе взяла за дочку, а від мене відмовилась?
Шарон розсміялась. Приємний хрипкий сміх, наче камінці перекочуються. Закривши губну помаду, поклала її до сумочки. — Краще поговори з Симоною.
— Я тут, я тут, — відгукнулася мати, швидко спускаючись сходами. — Вибач, я так барюся! Довго чекаєш на мене? — турботливо спитала в Шарон, потім, побачивши мене, почала, поклавши руки на груди — Боже мій, Мадлен, ти приїхала сьогодні?
Я глянула вниз, на валізу. — Виявляється, так.
— У мене зовсім вилетіло з голови! Твій одяг увесь пожмаканий.
— Летіла в літаку. — Певна, що мати сходить з літака свіжа, як маргаритка, а я, як і багато простих смертних, схильна до жмакання. Зітхнула, наче особисто її спіткала невдача.
— Ти не зачиниш двері?
— Це було в списку моїх обов'язків. Теж рада тебе бачити.
— Вибач, вибач, я така збентежена. — Вона ступила крок уперед, обійняла мене злегка. Моя мати тендітна й тоненька, вродлива, як більшість жінок у моєму житті. Щоденно вона носила майже той самий одяг: слакси, кардиган і шалик довкола шиї. Мала перлові сережки, раз на тиждень робила зачіску, і коли її побачиш у бакалеї, відразу знаєш, що вона за людина, як би жахливо це не звучало, але буде стовідсотковою правдою.
Врода у нашій родині передається через покоління. Я така ж негарна, якою свого часу була бабуся. Тіло, яке було непопулярним за двадцятих років, так само непопулярне зараз, і, гадаю, ніколи не мало кращої пори у даному часовому проміжку. Ми з нею були зависокими, щоб бути звичайними, але не такими високими, щоб нами цікавились, мали широкі плечі й груди, що заважали нам у щоденних заняттях, і стегна, що належали до постерів радянської пропаганди. Коли я дивилася у дзеркало, на мене дивилась вона. Одна брова вища за іншу, великі м'які карі очі, зовсім звичайний ніс, невидатні вуста.
Але в моїй бабусі від того часу, як її знала, була певна елегантність. Вона носила костюми від Шанель, у руці завжди тримала келих вина, ніколи не сміялась надто голосно і коли виходила з кімнати, за шлейфом парфумів можна було довідатися, що вона недавно там була, наче щойно кімнату покинув привид, якому найбільш смакують парфуми «Shalimar». У мене не було жодної з цих принад, я проводила свій час у прагненні (невдалому) допасувати моє неслухняне тіло до чиєїсь моделі. Раз на десять тижнів я ходила до салону, де моє волосся піддавали хімічному очищенню, щоб зробити його гладким і слухняним, а між цими походами регулярно пригладжувала його, відчуваючи в носі запах паленої шерсті. Їла я якомога менше, особливо на публіці, лишаючи в тарілці половину анемічного салату під час ланчів. Коли пригадувала всі десерти, що відставляла — великі чізкейки, ніжні купки фруктів і крему, тістечка, — хотілося плакати. Це зрештою допомогло: я була худою. Однак мої плечі не стали вужчими, а коліна — менш схожими на міцні молоді деревця.