— Що трапилось?
— Усе гаразд, Мадлен. Ти так драматизуєш. Хочу лише сказати, що вирішила продати будинок.
Шарон граційно задкувала у вітальню, і коли я швидко до неї обернулася з широко розплющеними очима, тікала, як заєць. Я знов обернулася до матері. — Цей будинок? Наш дім?
— Ну, звичайно, цей будинок. Чий іще дім я могла би продати? Завеликий для мене, правда. У Лідії Ендикотт є найчудовіший кондомініум недалеко звідси, буде легше піклуватися про щось таке.
Оскільки мати не визнавала за собою жодної слабкості, я миттєво нашорошилася. Вона завжди вставала рано-вранці, снідала кофе й підсушеними тостами, мучила домоправителя, будь-кого, хто на той час мав нещастя бути її підлеглим. Одягалася (досконало), доглядала за садом (прекрасно), йшла до когось на урочистий ланч (елегантною), грала у бридж на конкурсних засадах, обідала, випиваючи одну-єдину склянку вина (соціально), приходила додому й лягала спати. Шкіру мала сяючу, завдяки тій чи іншій кількості грошей, які витрачала на зволожувачі й пластичні заходи, а також на все, що обіцяло омолоджуюче лікування, попри те, що мала майже сімдесят п'ять, виглядала ні на день більше, ніж на шістдесят. Жодної сивої волосинки, щоправда, завдяки майстерності її перукарів, а не генам.
— З тобою все гаразд? — спитала я, склавши руки, наче визнаючи, що захворіла.
Вона роздратовано зітхнула, обернулася до квіткової композиції на столі, почала метушитися довкола неї. — Хіба я не сказала, що почуваюся добре?
— Сказала, просто, як же… Твій сад? — спитала я. Це було не найрозумніше питання, але сама думка, що мати могла б переїхати кудись, де не було саду, здавалася дивною. У неї завжди був сад. Точніше, багато садів: садок перед домом, городець, сад позаду будинку, декоративний сад, насадження з боків.
Так, ще кухонний садочок, для вирощування овочів, які, здавалося, ніколи не їла. А ще те, що з любов'ю називалося «фруктовий сад», дивна колекція з двох яблунь, однієї груші, сливи й кількох приблудних кущів малини.
— Там є громадський садок. У Лідії є ділянка. І, звичайно, я можу мати віконні ящики й кашпо на балконі. Ну, не зможу гуляти по саду. Але чи я не впораюся з кількома квітами, і давно вже варто було так зробити. З того часу, як пішла Рената, я просто збилася з ніг без економки. Справді. Хто ж одружується під час сезону посадки? У дівчини розуму як кіт наплакав.
— Мамо! — Я перервала її різко, позбавившись від детального опису того, скільки в домі роботи, яка вона заклопотана весь цей час, що перериватиметься фразою «Я не жартую», тлумаченнями, як важко зараз знайти кваліфіковану допомогу. Жодній нормальній людині не спаде на думку, що мамина економка мусить планувати своє одруження згідно з її садовим розкладом — егоїстичний вчинок, але моя мати — ненормальна. Вона була зіркою у власному фільмі. — Коли збираєшся продати будинок?
— Саме тому Шарон сюди прийшла. Вона — агент з нерухомості. Ми з її матір'ю в раді Асоціації садівників.
Важко було припустити, що у Шарон дійсно є якась робота. У перший рік навчання ми разом відвідували курс геометрії, вона завжди запізнювалася, затиналася й просила позичити олівець. А зараз продаватиме будинок моєї матері?
— Ти не можеш його продати зараз, так швидко. — Мої почуття були розбурхані. Й від думки, що вона зараз продасть дім, мене пройняв німий жах.
— Занадто швидко для чого? Коли б ти тут піклувалася про все це, ти б так не говорила. Чому минулого тижня електропроводка у вітальні цілком вийшла з ладу?
Мати кинулася плакатися про те, як важко було знайти електрика, і я зупинила її, намагаючись опанувати власні емоції. Я вже багато років не мешкала в батьківському домі. Раз на рік відвідувала його, весь час протягом відвідин сварилася з матір'ю й спотикалася об антикварні меблі, які наче чатували на мене в кутах, щоб мене здивувати. Я не мала жодних особливих почуттів щодо цього будинку, але тоді він здався мені найважливішим місцем на світі, наче був пам'ятником, приреченим до руйнації, на місці якого виникне торговий центр.
— Мамо, ти прожила в цьому домі понад п'ятдесят років! Як ти можеш його продати?
— Не кричи, Мадлен! — Мати почала махати руками в повітрі, і її тонкі пальці балерини відштовхували мене. — Я маю на це право!
— Я не кричу, — відповіла я, хоча насправді кричала.
— Я запросила Шарон, хочу показати їй будинок, коли не припиниш свою довгу істерику й не заважатимеш нам.