Мадлен, 1999
Попри втому я довго не могла заснути, читаючи бабусині щоденники, а потім мені цілу ніч снилися фраки й дебютанти. Прокинувшись рано-вранці, я була сонна й квола. Кілька разів підморгнула до стелі, міркуючи, чому вона іншого кольору, поки не згадала, де я, власне, є. Згадала про Філіпа. Про матір. Шарон. Напружилася, розслабилася, знов напружилась.
Це було десь близько дев'ятої, втім це мене не здивувало. Я завжди була жайворонком, але після одруження не було причин уставати. — Це неправильно сприймуть, якщо ти працюватимеш. Люди подумають, що я неспроможний утримувати тебе, — сказав Філіп, коли побачив, як я проглядаю оголошення про роботу. А коли я заперечила, що все одно хотіла би працювати, так розсердився, що я припинила сперечатися. Спочатку думала, що так триватиме десь із рік, потім рік перетворився на два, а потім компроміс, на який я погодилась тимчасово, став чимось постійним. Ставши волонтером у музеї Стаблера, я розпачливо шукала контактів, мету, значення. Координатор волонтерів сказала мені, що ніколи не мала когось такого, хто б у такому обсязі вивчив опис колекції, від чого я трохи зніяковіла, але бажання не втратила.
Я чула, як унизу мати ходила будинком, двері зачинялися й відчинялися, чула її швидкі впевнені кроки по підлозі. На мить уявила, що я знов дитина, можу стрімко збігти вниз до кухні, де батько сидітиме з газетою за столом, а я викраду сторінки з малюнками і ми мовчки читатимемо разом. Я так реально відчула смужечки газетної фарби у нього на пальцях, запах його кави, почула, як він відкашлюється, аби прочитати цікаве оповідання з газети, що затамувала дихання й тримала його в грудях, аби не розплакатися, приголомшена спогадами, хвилюванням і втратою.
А потім, ніби нагадування про ієрархію й місце щоденних потреб та ностальгії в ній, у мене в животі голосно забурчало. Учора ввечері мати десь пішла, і я повечеряла жменею сухих крекерів і сиром сумнівної свіжості, що мав присмак бруду. Я зітхнула, скидаючи ковдри й підводячись із ліжка. Спала я у завеликій блузі та спортивних шортах, саме в цьому завжди любила спати, і це було саме те, що Філіп ніколи б не дозволив мені одягти, глянула на розкуйовджену істоту, що була мною, здвигнула плечима й попрямувала вниз.
Як і минулого вечора, материн холодильник був порожній. Я влила в себе кілька ковтків солодкого чаю, з карафи (їжі не було, але мати завжди дотримувалася своїх стандартів), пошукала в коморі й шафах, усюди було порожньо.
З останньою надією пройшла на задній двір, шльопаючи босими ногами по вогкій від роси й ранкового поливу траві, ніжні зелені листочки лоскотали литки. Літо в материному саду було моєю улюбленою порою року, коли все цвіло, буяло, визрівало, але тієї весни теж було дуже гарно. Розпускалися ранні троянди, вигинаючи стебла, коли бутони тяглися до сонця. На фруктових деревах були бліді листочки і бруньки, що сліпо визирали з гілок, пробуючи повітря на смак. На городику обережно сходила зелень, живоплоти й каміння декоративного саду чекали, поки все розквітне, щоб було що огороджувати. По-качиному перевалюючись, я пройшла до ще одного городця з овочами за низьким парканчиком.
Було дійсно ранувато, аби щось дозріло, але я пошукала між листям, ностальгічно згадуючи, як улітку пополудні я кралася маминим кухонним садом, відводячи листя від обличчя, й брала помідор з того місця, де той лежав, сонний, на землі, їла його, як яблуко, ковтаючи насіння, вологий сік і товсту поступливу шкуринку. Помідори визріють за кілька місяців, але я чудом знайшла вусики полуниці, на яких росли маленькі, але безсумнівно спілі ягоди. Я жадібно зірвала їх, по дві за раз, їла одну і в той же час витягла блузу, аби зробити щось на зразок кошика й зібрати інші. Вони були твердими й не такими соковитими, якими стануть за кілька тижнів, але солодкими та свіжими, і мій шлунок із вдячністю прийняв їх.
Коли я нарешті підвелася, з червоним язиком та однією чи двома жменями ягід у блузі, подивилася вниз через парканчик і побачила чоловіка, що сидів навпочіпки під листям перцю. Крізь зелень він урочисто підморгнув до мене.
Здивовано крикнувши, я позадкувала на купу м'якого ґрунту, майже втративши рівновагу й мало не впустивши полуниці.
— Вибачте, вибачте! — Він підвівся, простягнувши руки, наче здаючись на мою милість. Його руки в садових рукавичках тримали гумовий молоток. Тепер, коли він стояв, а не сидів навпочіпки в кущах, мов серійний убивця, вигляд мав менш загрозливий, навіть якщо взяти до уваги молоток. Сорочка з дірками на подолі була випростана, на широких штанях кольору хакі усюди були брудні плями. Очі його визирали з-під таких вій, які б я виторгувала в нього за секунду, заширокі брови, кошлате волосся й така сама кошлата борода. Він скидався на приязного знайомого пса. — Гадаю, ви — місіс Бауерс?