— Чому не почитаєш якусь книжку, адже саме це роблять такі дівчата, як ти? — спитала Евелін. Вона побачила своє відображення у щойно начищеному латунному флероні найближчого поруччя й, навіть не попрощавшись, пішла повз неї далі так, наче Марджі була привидом, що складався тільки з повітря, і приєдналась до групи, почала сміятися й розмовляти з молоддю. Одна з дівчат звідкись видобула ще один келих, але Евелін визивно взяла пляшку й стала пити просто з неї, усіх розвеселивши й викликавши бурні овації. Коли вони познайомились? Імовірно, вона їх десь раніше бачила, такі люди, як Евелін й дівчата з групи, гарні, привітні, створені для того дивного світу, де жінки працюють і носять короткі спідниці на свій перший бал і палять відкрито.
Група віддалилася, і Марджі лишилася сама на палубі, вона через борт дивилася на верф, поки на горизонті не стало видно лише краєчок землі, що звався Нью-Йорком, а потім через деякий час пішла на корму, щоб побачити статую Свободи з піднятим догори смолоскипом. Вона відсалютувала їй рукою, спостерігаючи, як останні ознаки землі зникають удалині.
Так багато для слави і знаменитості. Обернувшись, Марджі глянула у безмежну порожнечу, за якою лишилося місто, корабель набирав пари й рухався з дивною швидкістю, у повітрі пливли чорні стовпи диму. Серце стиснулось від туги за домом, вона проковтнула клубок у горлі.
— Досить, — промовила Марджі вголос. Вона розгорнула плечі, швидко моргнула. Туга за домом. За чим, чорт забирай, їй тужити? Чи не згаяла вона стільки років, чогось очікуючи, чогось такого (іншого, ніж містер Чепмен), хто б забрав її з батьківського дому, звільнив її. Чи не прочитала вона сотні романів, у яких жінки мали пригоди й не уявляла себе на їхнім місці: подорожувати в часі, закохуватися у боязкого на вигляд, а насправді такого чарівного пірата, розслідувати крадіжку картин у Милані, досліджувати Ніл? І ось вона тут, з оплаченим квитком, з усіма можливостями, готова до пригод, однак плаче на палубі, бажаючи повернутись до матері, від якої так хотіла піти. — Будь героїнею, Марджі! — промовила вона вголос і пішла з палуби вниз, щоб оглянути корабель.
Якось непомітно минали години й дні, і позаду лишився тиждень. Марджі гуляла овіяними вітром відкритими палубами, читала у кріслі біля вікна корабельної бібліотеки, спостерігала, як ніс корабля розрізає безкрає море. Увечері вона одягалася й обідала поруч з порожнім стільцем Евелін, чемно розмовляла з кількома парами старших людей за столом, яким, вочевидь, було цікаво, що вона тут робить, але всі вони були досить вихованими, щоб не спитати про це. Марджі відвідувала лекції, а одного вечора виходила на палубу з астрономічним клубом, дивилася на розсип зір у небі, які світили, наче загублені листи, відіслані багато сторіч тому. Потім знайшла альков у салоні, куди рідко хтось заходив, де ніхто не заважав їй писати, брала з собою туди свої зошити й заповнювала сторінку за сторінкою й поринала у світи, де не треба було нашорошувати вуха, щоб почути вчасно, як мати підіймається сходами, вскакувати й поспіхом ховати зошит у шухляду, з почуттям провини ховати заплямовані атраментом пальці.
То тут, то там Марджі бачила Евелін та її групу. Корабель, що здавався велетенським першого дня, коли вона пройшла його з носу до корми, заходячи у кожен зал, клуб чи ресторан, захоплюючись блиском дерева й сяйвом вікон, зараз здавався маленьким і людним. Того вечора, коли Марджі виходила на палубу з астрономами, повертаючись щасливою, з очима, що відбивали світло тисяч зірок, розум повнився оповіданнями, бажаннями, мріями й міфами, вона побачила Евелін та її товариство, що, п'яні, сміялися у одному з коридорів, натикаючись на двері кают, не переймаючись тим, що всередині спали люди.
Кожного вечора в концертному залі грав маленький ансамбль, і персонал судна поставив на килимі маленький танцювальний майданчик там, де вдень стояли столи для бриджу. Одного вечора, коли Марджі проходила повз нього у свою каюту, у центрі вона побачила Евелін з одним з чоловіків. Вони повільно танцювали, близько притуляючись одне до одного у тьмяному світлі. Руки Евелін недбало лежали на плечах чоловіка, між пальцями вона тримала келих із шампанським, наче щойно припинила пити з нього. Їхні друзі зібралися на стільцях у кутку, схилившись один до одного, наче каміння витонченої руїни, час від часу вибухаючи сміхом. Наступного дня Марджі сиділа на тих самих стільцях з чашкою чаю, прагнучи вхопити щось з їхніх почуттів, схилившись до подушок, відчути запах дівочих парфумів, але вдихала лише застоялий дим, наче згадку про магічні ритуали. Важила не кімната, а люди в ній. Марджі боялася, що зовсім не має в собі чарівності.