— Добре провела час у Парижі? — спитала чемно Марджі й відразу зненавиділа себе за це питання. Так багато треба було сказати, однак, вона не зібрала нерви докупи, аби все це вимовити.
— Послухай, Марджі, — відповіла Евелін, стиснувши вуста. — Я від'їжджаю. Прийшла, щоб забрати речі й отримати гроші, які мені належать.
— Ти їдеш? — кволо спитала Марджі. Сир, який вона їла під час ланчу біля фонтану в Люксембурзькому саду і який був такий смачний, як і сама ідея романтичного пікніка, підступив їй до горла. — Їдеш додому? Ти захворіла? — Вона спробувала відпустити ручку дверей, що вп'ялася в руку, і ступити вперед.
Евелін похитала головою. — Я не захворіла, Марджі. Я їду з Парижа. А ти? — додала, наче хотіла відразу все прояснити. — Тепер, коли ти віддаси мені мою частку грошей, я піду своєю дорогою.
— Чекай, куди ти їдеш?
— Куди їду, це тебе не стосується.
— Звичайно, стосується. Я за тебе відповідаю. Твоя мати не відпустила би тебе, коли б не я. Вважалося, що ми подорожуватимемо разом. — Вона знала, що каже щось нещасне, жалібне, немовби відчувала провину. Вона стояла посеред кімнати, з притиснутими до сідниць руками, і її коліна тремтіли під сукнею. Усе було не так, як мало бути. Вона дала Евелін трохи волі, і то все, але тепер шкодує, що вчинила таку дурницю, вони подорожуватимуть, як наказали матері, з розкішними картинами, вечорами в опері, з вродливими принцами в замкових садах — так, як вона мріяла.
— Я не дитина, — промовила Евелін жалібно, як перед тим Марджі, однак Марджі цього, здавалося, не помічала. — І не потребую компаньйонки-наглядачки. І напевно, не потребую тебе з твоїми путівниками та твоєю нудною історією. Ти, може, стара діва, а я молода й хочу отримувати від цього насолоду. Не хочу відвідувати низку задушливих старих замків чи музеїв. Хочу бачити те, що має значення зараз.
Але все це мало значення зараз, чи не так, хотіла спитати Марджі. Вона згадувала, як провела всі ці дні, блукаючи цими задушливими музеями, сидячи в садках Пале-Рояль, шукаючи романтичних привидів шляхетних юнаків з минулих часів, і їй стало соромно. Вона нудна, чи не так? Вони ніколи не порозуміються з Евелін. Тепер вона бачила, що не буде жодних змін, на які вона сподівалася, вони були її уявою, чи, інакше кажучи, нездійсненною фантазією.
— Я не стара діва, — нарешті пригнічено промовила вона.
Евелін стояла, розправляючи накидку на плечах, зітхнула, похитала головою, її стрижене волосся затріпотіло, потім знов упало на місце. — Я не залишусь із тобою ні на хвилину, Марджі. Не розумієш натяку? Тягаєшся за мною, мов цуценя, а я цього не хочу. Віддай зараз мої гроші й відпусти мене.
— А що я скажу твоїй матері?
— Кажи що хочеш. Що вона зробить? Прийде сюди й зловить мене? Вона боїться виїхати навіть з Нью-Йорка. Я не буду її річчю. Не хочу все життя шкодувати, що не зробила того чи іншого: я робитиму, що бажаю саме зараз. І не тягатиму тебе за собою.
Марджі згадала про плани, телеграми, написані листи, бронювання готелів, маршрути, місця, які ніколи не побачить. Подумала про обіцянки, які давала ця подорож, про полегшення, яке вона відчула, ступивши на корабель, уявила, як їхатиме додому, тепер уже обтяжена не лише майбутнім, що чекало на неї, але і своєю невдачею, що сталася через її нездатність контролювати дурну зіпсовану дівчину. У ній спалахнув гнів, образа на Евелін за її егоїзм, її дитинність, невдячність за все те, що їй надано, за те, що їй було так легко, за її золоте майбутнє, за те, що та вважала, що може робити все що хоче, і це добре, тоді як майбутнє Марджі було темним і непевним, наче хвиля.
На її здивування, цей гнів вирвався з неї, її голос і руки тремтіли. — Ти зіпсована, Евелін. Зіпсована, егоїстична й жорстока, і завжди була такою. Іди на свої дурні вечірки зі своїми дурними друзями. Та я не брехатиму заради тебе, не захищатиму тебе. Напишу нашим матерям завтра ж, розповім їм усе, а ти можеш іти й розбиратися з усім цим сама.
Евелін утягла в себе повітря, наче збиралася щось відповісти, потім закрила рот, стиснувши щелепи так міцно, що Марджі почула, як клацнули зуби. Її серце стукало так голосно, що, здавалося, весь готель його чує, і шалена кров билася їй у вуха хвилями, наче дзижчали тисячі бджіл. У голові трохи паморочилося. Чи вона висловлювалася раніше так невибагливо? Чи захищала себе раніше? Не могла пригадати жодного такого випадку. «Приємна», казали про неї. «Мрійлива». Надто занурена у власні марення, щоб учиняти галас.
Мабуть, Евелін була також приголомшена. Її ніздрі роздулися, і тепер вона була майже відразлива, була схожа на бика, дивилася важко, гнівно. Марджі приготувалася до нападу, але Евелін просто підійшла до неї, схопила сумочку, витрусила її вміст на чисто прибране ліжко Марджі, схопила паспорт і капшук з грошима, які та так ретельно зберігала, обернулася на підборах і вийшла. Поклала руку на ручку дверей, потім обернулася. Шкіра її блищала в останніх променях світла, які падали з вікна, блищала й сукня. Евелін завжди знала, як зробити із себе театральну виставу. — Їдь додому, Марджі. Париж не для таких, як ти. — Потім вона відчинила двері та з грюкотом зачинила їх за собою.