Марджі стояла нерухомо, серце стало уповільнюватися, гнів затихав, слова Евелін дзвеніли в голові. Це неправда. Неправда. Цілий минулий тиждень Париж обіймав її. Він був її містом більше, ніж містом Евелін. А зараз, гірко подумала, це зовсім не має значення. Без Евелін їй нема чого тут робити. Доведеться їхати додому, і вона ніколи більше не побачить Париж, ніколи не буде жінкою, якою — вона знала — Париж міг би її зробити.
Глава дев’ята
Мадлен, 1999
Коли я думала про Чикаго, уявляла лише його блиск — яскраве сонце на воді, тисячі вікон хмарочосів, що відбивали й переломлювали світло у нескінченні петлі. Пам'ятала його білим, його яскравість засліплювала.
Пори року були короткими, усі, крім зими. Здавалося, тут завжди було прохолодно, навіть зимно, для мене це місто було зроблено з криги, а не зі скла й металу. Більше пам'ятаю кригу, ніж сніг. Осінь минала миттєво, за одну ніч дерева ставали яскравими, вибухали різними кольорами, наче знов повернулася весна, а потім так само раптово приходила зима, і крига вкривала місто, природа додавала блиску тій суміші скла й сталі, з якої складалися вулиці. Крига кутала хідники в тонкі шати, привабливі й небезпечні, листя ще не встигли змести, отже, ідучи вулицею, його можна було побачити примерзлим, тепла бордова й золота осінь була вкрита холодною блакиттю зими, як застиглий у бурштині метелик, цікавинка з минулих забутих часів.
Зима була такою довгою. Коли я лягала спати, то натягувала на себе ковдри й пледи, тішилась їхньою вагою й теплом. Термостат показував нормальну температуру, але холод гніздився у кістках, я відчувала його, навіть коли пітніла. А потім зненацька приходила весна, крига танула за ніч, наставала вогка прохолода, з якою воювали бруньки і показували нарешті блідо-зелені маленькі листочки, що, випростовуючись, ясніли в гіллі, наче обіцяючи щось світле. У промоїнах дзюрчала вода, береги ріки буйно розцвітали, на вулицях з'являлися люди, моргали, зачудовані, з широко розплющеними очима, захоплені красою весни. Але й весна, як і осінь, не триває довго. Як легкий вдих, приходить літо, наче інші пори року тримали його під водою, отже, тепер воно виринуло, видихаючи із себе спеку, гнітюче сонце, довгі, розкішні години денного світла, а потім вдихає й занурюється під воду.
І хоча в Магнолії теж буває зима, але найкраще я уявляю тутешнє літо. У розпалі зими, коли я згадувала Магнолію, пам'ятала вогкі похмурі дні, коли повітря м'яко обтікає шкіру, гладить її своїм теплом. Я пам'ятала, що під моїм волоссям завжди було вогко, обличчя було рожевим і гарячим. Пам'ятала сади моєї матері, де зелень вибухала буйним м'яким листям, довгими колючками, спокусливими пелюстками квітів, що ховали під ними свої серця, доки сонце не примусить їх відкритись: масляно-жовті троянди, півонії, рожеві, як балетні туфельки, темно-фіолетові черешки гладіолусів, що піднімаються над парканчиком, жоржини й амариліси, сміливі, яскраво-червоні. Пам'ятала конуси морозива, що танули в руках, довгі, ліниві присмерки, запах хлору й розсіяність світла, що наче сіялося крізь велике сито, на всіх і на все, і світ здавався яскравим і беззахисним, і від цього трохи ближчим до ідеального.
Та хоча літо ще не настало в Магнолії, у мені пробуджувалося щось на нього схоже, сонячні пальці проникали в тверде холодне серце, і воно тануло, крапельки від цього танення лоскотали шлунок. Я довго сиділа нагорі з бабусиними щоденниками, читаючи про її страх самотності перед Парижем, що охопив її, читала про зраду Евелін. Розуміла, як боляче не бути вродливою, читала її роздуми про поцілунки, збентеження від відкриттів, трохи поплакала над нашою дівочою долею. Шкода, що я не знала її.
Мій власний дебют був розчаруванням. Я чекала на нього багато років, годинами просиджувала в танцювальних класах і на уроках гарних манер, гадала, що бал буде великим призом за мою наполегливість. Я буду гусінню, що обернеться на метелика, гидким каченям, що обернеться на лебедя. Я була частиною всього цього від самого народження, але насправді не належала до нього. Мої подруги й однокласниці ніколи не почувалися ніяково. Їхнє волосся було прямим і пригладженим, тоді як моє — хвилястим і неслухняним. Вони були стрункі й ніжні, а я була огрядною, з плечами плавчихи.