— Покарання. Це покарання? — Він був задоволений, що знайшов відповідне слово.
— Гадаю, так. — Від самої думки про це їй стало зле. — Мати… — Вона почала, не в силі закінчити. Важко було висловити почуття Марджі до матері.
Прийшла молода жінка з дитиною й сіла на лаву біля церкви. Вона дала хлопчикові багет, і той почав годувати голубів, то ганяючись за ними, а то вони ганялися за ним, коли він кидав на землю крихти. За іншим столиком у кав'ярні сидів вусатий чоловік, гріючи в руках склянку з напоєм, він писав щось у зошиті, і руки в нього були такі великі, що затемнювали папір. Поряд з ним сиділи дві француженки, схиливши голови одна до одної, ніби розповідали найважливішу таємницю. Було покаранням забрати її з місць, яких вона ще не бачила: Ейфелева вежа, могила Наполеона! — але ще більшою карою було позбавити її простих радощів Парижа, можливості самій сидіти тут, у кав'ярні, де ніхто не оцінюватиме її чеснот, де вона зможе писати годинами і мати не заважатиме їй своїм критицизмом, звідки може бачити парад, цей новий хоробрий світ, де стільки таких людей.
— Ну, — продовжила вона, струсивши з себе печаль, — я написала матері й розповіла, що Евелін поїхала, вона відпише мені й надішле гроші на дорогу додому. — Вона пропустила те, про що не хотіла думати: про шал матері, про власне розчарування, про бурю, що чекатиме на неї, коли вона повернеться до Вашингтона. І, відганяючи від себе ці думки, вона розуміла, що гнів родичів буде не найгіршим, що чекає на неї вдома. Там буде містер Чепмен. Вона мала єдиний шанс утекти від усього цього й утратила його. І тепер не мала причин відмовляти: на іншому кінці подорожі чекав містер Чепмен, як кат із витонченим обличчям, їй захотілося покласти голову на стіл і заплакати.
Перехилившись через стіл, Себастьєн підняв конверт, який вона поклала перед собою лицьовим боком униз. Питально глянув на неї, і вона кивнула.
Він узяв його двома пальцями, прочитав адресу, написану її неохайним почерком, і, ніби знайшовши у ній відповідь на свої питання, кивнув.
— А що, як не поїдете додому? — спитав, повільно крутячи в руках конверт. Чула, як шелестить папір, торкаючись його шкіри.
— О, не можу цього зробити. Це буде непристойно, — почала вона.
— Ви вже говорили це.
Марджі продовжувала схвильовано: — Ну, Евелін забрала більшість наших грошей. Не знаю тут нікого. За готель сплачено ще за один тиждень. Потім не матиму де жити, не матиму на це грошей.
Зітхнувши, Себастьєн поклав конверт, запалив цигарку, потряс сірником у руці й кинув його до попільнички на сусідній столик. Видихнув, скоса поглядаючи на неї крізь дим. — Можете знайти роботу. Крім того, Париж для вас дешевий. Чимало американців мешкають тут, бо для них це дешево. Ви можете жити в Парижі без проблем. — Він знов помахав пальцями, й вона глянула на його руки.
— Хто ви? — спитала вона, засоромившись, що сидить тут, оповідає про свої клопоти чужій людині, юнакові, що, може, в іншому випадку, не звернув би на неї уваги, коли б вона була вдома.
Він посміхнувся до неї знову, випустив кільце диму з цигарки, почекав, поки той повільно розсіявся, обертаючись у легку димку, а потім відповів: «Je m'appelle Sebastien.»
— Ні, ні. Я знаю ваше ім'я. Але хто ви? Що ви робите? Чому зі мною розмовляєте?
— Ах! — Він загасив цигарку в попільничці, покрутивши, щоб тютюн утворив гострий кінчик. — Я художник, і вже казав вам про це. А розмовляю з вами тому, що ви маєте такий вигляд, ніби потребуєте когось, хто б із вами поговорив.
— О… — Марджі трохи знітилася. Про що вона подумала? Що є в ній щось таке, що привабило би француза? Але що в цьому неправильне? Що страшного в тому, що єдиний раз у житті хтось скаже, що вона вродлива? Їй говорили, що вона розумна, навіть яскрава. Але вона хотіла бути вродливою, хотіла, щоб їй це сказали. Вона гадала, що була вродливою єдиного разу, у ніч свого першого балу, було щось чарівне в її сукні й тій ночі, що прилетіло в холодне-холодне повітря. Але вранці чари зникли, випарувалися під сонячним світлом, і хоча з ним пішла краса, вся, яка була, та єдине, що від неї лишилось, — спогад про цілунок Роберта. — Так, дякую.
Себастьєн відхилився назад, задумливо опустивши очі, і палив мовчки. — Я знайшов рішення, — вимовив він нарешті.