А ще тому, що бачила принаймні на початку багато переваг від одруження з Філіпом. Наприклад, я завжди хотіла мати сестру. Коли Філіп сказав мені, що має двох сестер, я була на сьомому небі. Нарешті сталося! Адже це моя родина. Вони мої сестри також. На жаль, так не сталося. Філіпові сестри були прохолоднішим виявом жінок, яких я знала в Магнолії, з таким самим прилизаним волоссям, тільки не білявим, а чорним, у таких самих змінних сукнях без рукавів чітких приглушених кольорів, без жодних яскравих літніх принтів, і вони знали: я не належу до них.
Між трьома Спенсерами існував зв'язок, схожий на зв'язок захисників фортеці; коли б я не спробувала до неї наблизитись, доводилось відступати. Вони наслідували приклад їхньої матері, любили Філіпа до нестями, була між ними братня спорідненість, яку, єдина дитина в родині, я не змогла осягнути; вони були найкращими друзями між собою, і ніщо не змогло би їх розділити. На вечірці з родиною Філіпа, присвяченій нашим заручинам, було все, опріч власне весілля: багато-багато подарунків, безліч листів подяки. На обох руках Філіпа висіло по сестрі, приймаючи поздоровлення на мою честь, вони втрьох сміялися з друзями й родичами, які з'являться і в мене, коли увійду в цю родину, зігріюся її теплом, але я знала з наростаючою впевненістю, що ніколи не зможу цілком до них приєднатися. Натомість я просиділа всю вечірку, організовану спеціально на мою честь, ховаючись від Філіпової матері, пила забагато червоного вина й висловлювала велике кохання до тарілки з начасниченим гумусом. Але треба було приймати подарунки, отже, здається, я перемогла?
По весіллі, коли від фотографа прибули докази, Філіп часто куйовдився у кріслі із сестрами, вони сміялися, мов чорняві голубки. При цьому сукні сестер лишалися бездоганно випрасуваними. Я ж, навпаки, так боялася за бездоганний стан моєї сукні, з того моменту, як її одягла, не сідала, то ж мало не зімліла, тримаючи коліна разом, зустрічаючи гостей.
— Коли ти це зняв? — спитала я, розглядаючи світлини, водячи пальцем по краях сторінки, наче своїм доторком могла до них долучитися.
Філіп схилився вперед і уважно глянув на сторінку. — У салоні перед церемонією.
— О! — жахнулася я. У той момент, коли Філіп зі своїми сестрами знімав мене, я мовчки стояла у кімнаті наречених. Сукня була жорстка й незручна, волосся занадто стягнене на потилиці, гребінці діадеми стискали череп, мати критично споглядала мене, дружки скупчилися в кутку й сміялися, розпиваючи пляшку шампанського.
Філіп зіграв свою роль без жодних проблем. Під час прийому він гуляв по кімнаті, як страус, під час обіду вештався між столиками без мене, приймаючи привітання й найкращі побажання від людей, що його обожнювали. Я не була знайомою з половиною тих, хто прийшов на церемонію, отже, зробивши кілька нерішучих вилазок, аби з ними привітатися, я помітила, що лишилася сама за столом, коли їла свій обід. То було дуже люб'язно з його боку… Чому б і ні? Треба було сфотографувати мене з ним. Він мусив представити мене людям, з якими я не була знайомою, він мусив бути зі мною, адже я його дружина. Але Філіп діяв не так. Ще до весілля моя мати розпланувала все — від кількості тюлевих вузликів із йорданським мигдалем до кольору серветок, аби той пасував до суконь дружок нареченої. День весілля планував Філіп. Я розмірковувала, як утратила своє місце на власному весіллі, і відчувала спорідненість із маленькою пластмасовою нареченою, що сиділа на вершині весільного торта, я почувалася лише декорацією Філіпового шоу.
Кожної ночі нашого медового місяця я западала в сон, а Філіп спускався вниз до готельного бару і пив, доки не згасали зорі, розмовляв з покровителями, сам приймав від них віншування знов і знов. Я прокидалася й не знаходила його, мене оточувала лише порожня кімната з холодним місячним світлом, де я лежала без сну, вдивляючись у сріблясту темряву, і чекала, доки він прийде й ляже в ліжко обік мене. Я нічого йому не казала, а він не зближувався зі мною, не думав, що у нашому житті щось не так. Я не мала у кого спитати. Були численні книги з етикету весіль, і жодної про повесільне життя.
Я зробила страшну помилку. Найбезглуздіше полягає в тому, що я про це знала. Стоячи у вестибюлі церкви позаду вівтаря, я дивилася всередину на декорації. Декорації, це було схоже саме на них. Червоний килим збігав донизу з центру вівтаря до дверей, звисаючи образливо, наче непристойний спраглий червоний язик. Спускаючись із вівтаря, я відчувала незручність перед глядачами. Треба посміхатися? Виглядати урочисто? Дивитися на Філіпа? Чи на гостей?