Вона постукала, але їй ніхто не відповів, і коли вона повернула ручку, двері легко відчинились. Вона вступила у фойє, темне й прохолодне після денної яскравості зовні. У конторці з віконцем, що виходило до фойє, сиділа жінка, і Марджі зупинилася, ввічливо чекаючи на перерву в її безупинному друкуванні на машинці, коли та зможе її помітити.
Коли, нарешті, жінка припинила друкувати й помітила Марджі, вираз її обличчя майже не змінився. — Так? — крикнула.
Марджі підстрибнула. — Так, — відповіла, мов луна. Вона почувалася ніяково. — Bonjour. — Але ж вона в американському клубі! Чому розмовляє французькою? — Хотіла сказати «Привіт».
— Так? — нетерпляче перепитала жінка.
— Так, розумієте, мене звуть Марджі, я американка. Розумієте? — Вона посміхнулася, наче її національність може купити трохи доброти й співчуття. Жінка продовжувала дивитися на неї з рішучим, упевненим виразом, наче Марджі була перепоною, яка стояла на шляху її праці, і, чесно кажучи, власне так і було. — Мені сказали, що я можу тут зупинитися. — Голос її був хрипкуватий, і вона важко ковтнула.
— Так, ми здаємо кімнати. У вас є американський паспорт?
— Ну, так, — сказала Марджі. — Я американка.
Здалося, Марджі вимовила магічне слово, жінка почала метушитися у своєму маленькому офісі, витягаючи бланки зі сховок для паперу, принесла зошит і поклала його на бар'єр, що містився між нею й Марджі.
Проглянувши її документи, жінка почала розповідати про вигоди клубу (кімнату на одного або двох осіб, ванна на кілька кімнат), про правила (жодних юнаків або алкоголю в кімнатах, жодних щипців для завивки волосся у ванній), а також про ціни.
Вона перелякано ковтнула, зачувши про ціну на кімнату на одну особу, на четвертому поверсі, але, набравши в груди повітря, кивнула. Як би не безглуздо це було, Марджі мала з собою зараз усі гроші, що в неї лишилися. Перед від'їздом мати нагадувала їй регулярно й досить голосно про нав'язливих шахраїв у Європі, а також про злодійкуватих сусідів по кімнаті, про лихварів — господарів готелів. Для матері Марджі Європа нагадувала одну з тих середньовічних мап, на які картограф наніс зі страхом невідомі місця: тут водяться дракони. Наскільки Марджі не хотіла вірити побоюванням матері, настільки ж увібрала їх у себе, отже, щоразу, як вона виходила з готелю, завжди стояла перед вибором: узяти з собою все цінне й боятися кишенькових злодіїв чи лишити все в готелі на милість злодійкуватих сусідів по кімнаті. Зрештою, частіше вона брала все з собою, утішаючись тим, що у французькій мові, здається, немає навіть слова, що означало б поняття «кишеньковий злодій», воно було запозичене з англійської. Тремтячими руками вона відкрила сумочку, видобула з неї гаманець, повільно відлічила 125 франків, сплату за перший тиждень. То було звичайним гендлем і в той же час екстравагантністю, якої доти вона собі ніколи не дозволяла, тим паче зважаючи на мізерну кількість грошей, які в неї лишилися. Поки жінка відлічувала їй решту, Марджі уважно заповнила картку, що та їй подала. Вона робила це. Вона насправді це робила.
Коли вона закінчила, жінка покликала дівчину, наказала їй піднятися з Марджі нагору. Її провідницею виявилася поважна дівчина на ім'я Елен з Огайо, вона повела Марджі вузькими коридорами, потім нагору, до її кімнати. То був будинок у формі літери «у» з двором у центрі, де кілька дівчат сиділи на сонці, дехто читав, дехто розмовляв. У кутку був водопровідний кран, можливо, з'єднаний з якимось колодязем, камінь під ним укрився мохом і розтріскався від невживання, позаду двору розкинувся трояндовий сад, великі духмяні бутони розпукувалися, тяглися до сонця. Себастьєн казав, що клуб (або, точніше, дівчата, які були його членами) має не дуже добру репутацію, і Марджі приготувалася до скандалів за кожним рогом, але нічого такого не було, і це її трохи розчаровувало.
Елен привела її рипучими сходами на третій поверх, над фойє була сонячна кімната, настільки чиста, наскільки брудною й холодною була підлога внизу, потім лабіринтом коридорів, потім знов сходами на четвертий поверх. Тут було тихше й повітря було гарячим, попри відчинені слухові вікна в коридорі. Дорогою Елен без угаву тріщала про додаткові правила й інструкції, що влітали Марджі в одне вухо й вилітали в друге, натомість вона роздивлялася навкруги, намагаючись запам'ятати численні повороти. У голові її грали барабани неслухняності й материного несхвалення, але їй не було соромно. Сходи не схвилювали й не втомили її. Її бентежило майбутнє. Невже вона буде такою, як ті дівчата в кінці вулиці, де стояв батьківський будинок у Вашингтоні, щоранку буде впевнено йти на роботу, буде такою, як письменники, яких вона бачила в кав'ярнях, швидко писатиме у зошиті, схиливши голову, буде відважною й сміливою, як Себастьєн чи Евелін.