Дороті мрійливо зітхнула. — Читала. Спочатку подивилась фільм, а потім увесь час уявляла Валентино. Але й зараз не думаю, що вони були щасливі після всього цього.
— Чому ні?
— Бо такі різні. Вона така вперта, принаймні спочатку. Я, наприклад, не заперечувала би, коли б мене вкрав шейх і ми би жили в розкоші в пустелі. Так екзотично! Проміняла б на це навіть Париж!
— Але їм треба було залишитися разом, — промовила Марджі, трохи знітившись. — У цьому полягає справжнє кохання. А справжнє кохання здатне перемогти все на світі, еге ж?
Дороті задумливо глянула на неї, наче та сказала щось глибоко суперечливе. Нарешті, коли Марджі вже хотіла почати говорити щось незначне, аби заповнити паузу в розмові, Дороті промовила: — Гадаю, так.
Глава тринадцята
Мадлен, 1999
Що зробила бабуся, коли зрозуміла, що життя її не влаштовує? Коли побачила перед собою шлях і зрозуміла, що не хоче ним іти? Вона поїхала до Парижа. А я що роблю? Лежу в ліжку, у якому спала в дитинстві й поїдаю запас різдвяних цукерок, які знайшла в шухляді внизу, тікаю від життя.
Я визирнула з вікна моєї спальні у слухове вікно, як у бабусі в Парижі, тільки з її вікон було видно Ей-фелеву вежу, а з моїх — задній двір Хуперів. Я сиділа на ліжку, обіпершись спиною об подушки, з піднятими колінами, на які поклала зошит, щоб легше було читати. Коли я заплющувала очі і вдихала, відчувала пахощі материного трояндового саду, уявляла, наче це був дійсно трояндовий аромат у клубі американських дівчат, а я була бабусею сімдесят п'ять років тому, і в грудях бився захват від молодості, майбутніх нових пригод і волі.
Гаразд, я не поїду до Парижа в найближчі години, але я наражаю на небезпеку своє подружнє життя, залишаючись тут. Невже це найкраще, що могла зробити?
Читаючи, як бабуся описувала руки Себастьєна, я згадала смужки фарби на пальцях міс Пайн, як на моїх пальцях довкола нігтів були літери «у», що лишилися від фарб, скільки б я їх не відшкрібала. На мені завжди була фарба: плямка жовтого приклеювалась до моїх кучерів, блакить під оком, наче заблукалий знак краси, смужка на шкірі, що впала з пензля, коли я його недбало кинула, аби відхилитися назад і глянути на полотно. Було так, наче живопис таврував мене, привласнював, і відтепер я носитиму на собі ці свідоцтва, хочу я цього чи ні.
Однак тепер я не могла пригадати, коли востаннє щось малювала. Хоча я і відчувала вагу пензля в руці, їдкий мильний запах фарби, пригадувала солодкий біль у м'язах, коли працювала годинами, дивне зникнення часу, коли поринала в картину, але фактично не пам'ятала, коли це було востаннє. Моє зацікавлення живописом приваблювало Філіпа, бо через нього він здавався більш освіченим, але на початку нашого подружнього життя, коли я сказала йому, що хотіла б мати місце в квартирі, де змогла би малювати, відмовив мені в цьому. Очевидно, через безлад, запах, мою розсіяність. Він сказав, що нема місця для мольберта, полотен.
А тут місця було дуже багато.
Босоніж збігла в передпокій. Мати була в саду, наймані робітники працювали у внутрішньому дворі, і весь будинок був до моїх послуг. Коли я спускалася, одна сходинка відізвалася до мене скрипом, і я знов почулася підлітком, що не може заснути й крадькома йде до підвалу малювати. У підліткових мріях я уявляла, як матиму залиту світлом велику студію, білу-білу, наче бабусина кімната у Парижі, повну повітря й сонця, що освітлюватиме мої картини, допоможе надати їм ту яскравість, якої я не змогла осягнути в підвалі батьківського будинку. Поступово ці мрії зникли.
Як трапляється, що речі, важливі для нас замолоду, поступово тьмяніють і здаються незначними? Коли б мені сказали у старших класах, що згодом я кину малювати, я б засміялася. Це було все одно що зрадити. Однак я кинула. Не було ні урочистої церемонії, ні відмови, але це сталося, тихо й печально, я віддалилася, і коли б сказали, що я вже не малюю, можливо, це мене вразило б. Усі ці речі ми тримаємо близько біля себе, будучи молодими, коли почуття нас бентежать; і єдиний спосіб це пережити — слухати голоси сердець інших, щоб їхня музика приглушила наше хвилювання, в полотнах, досить великих, що могли би втілити весь наш хаос, або досить малих, щоб зберегти найменші деталі, які нас хвилюють, у танці, поезії, в театрі. Як ми втрачаємо все це? Чому?