Однак, коли я відчинила двері до підвалу і його запах вирвався мені назустріч, наповнивши спогадами, у сотні разів яскравішими, ніж трояндові сади Парижа, щось у мені знов відкрилося, і я знову відчула себе молодою, бунтівливою, страждаючою.
Сходи були такими самими, дерев'яними й рипучими під моєю вагою, з чорними гумовими нитками на кожній сходинці, що вгрузали в мої босі ноги. Протягом років нічого не змінилось у підвалі, і я подумала, а чи мати хоч раз сюди спускалася? Позаду була комірка для її садового приладдя, усе менш цінне тримали на горищі, і тут було все, що я так добре пам'ятала: два крісла й канапа, на яких треба було б поміняти оббивку, старі тенісні ракетки в рамках, картонні коробки, що були запаковані якось для переїзду і з того часу ніхто їх не відкривав, і тепер вони прогиналися під власною вагою.
У кутку між двома вікнами, від яких світло падало, наче дві стежки, стояв мій мольберт. Тут я малювала, коли навчалась у старших класах, а потім у коледжі, а переїхавши, купила все нове й залишила це тут. Стіни були з саману, й колись я пробувала малювати на них фрески, тепер вони були ледь видні, тьмяні від вогкості. До стіни притулилося з десяток полотен, кілька чистих, більшість замальованих. Що сталося з усіма моїми картинами, малюнками? Мабуть, їх було сотні. Я майже не пам'ятаю, щоб приносила щось сюди, аби зберегти, перед одруженням, але тут було не все. Невже викинула свої роботи, впевнена, що намалюю іще і що тут їх буде все більше й більше?
Проглянули полотна біля стіни. Тиша, в якій намагалася опанувати гру світла й призматичне прояснення глечика з водою, краєвид, на якому вчилася перспективі. Жодної особливо гарної, жодної катастрофічно поганої. Абстрактна картина в жовтих і червоних тонах, важкі смуги, зроблені широкими мазками пензля, що тяглися, наче пара, до країв полотна, коли малюнок виходив за краї. Придивилася до неї, пригадуючи, яку мить хотіла тоді схопити. Ніколи не малювала гарних абстрактних картин, навіть коли навчилася їх розуміти, читати їх.
Нарешті я пригадала, як працювала над двома картинами: одна — куток горища батьківського будинку. Письмовий стіл навпроти вікна, на ньому в центрі стара друкарська машинка, одна з клавіш притиснута, над валом стирчить шматок аркуша паперу, немовби хтось відійшов на мить, замислившись, і за мить повернеться, щоб дописати те, що збирався. Чого б я не шукала у глечику з водою, та знайшла це тут. За ясним віконним склом буяв цвіт материного саду, снопи світла падали на підлогу, освітлюючи пил у повітрі. Розсипані по столу світлини, ніби колода карт, у кутку картонна коробка, яка наче чекає, щоб її відкрили. Глянувши на неї, я відчула негайну потребу бігти на горище, вивчити його, пошукати ще бабусиних зошитів, знайти її світлину, коли вона була молодою, в Парижі, до того, як одружилася з моїм дідом, дізнатися, чи кинула писати, коли вийшла заміж, чи зберегла особистість, якою хотіла бути, під особистістю, якою стала.
Натомість я перевернула останню картину. То був мій автопортрет у бальній сукні. Я висунулася у вікно кантрі-клубу й дивлюся в ніч. Позаду мене — людний танцювальний майданчик, усі в смокінгах і бальних сукнях. Переді мною — лише мовчазна ніч, і між усім цим — я. То був правдивий портрет, я сама дивувалася, як наважилася його написати, волосся починало вилазити з елегантної зачіски, складка тіла ззаду, що вивалювалась із білого єдвабу, обличчя звичайне й просте в тьмяному світлі, далеке від яскравої кімнати позаду мене. Я назвала картину «Втеча», і через те, що дивилась на неї, у грудях мені залоскотало, підступили сльози. Я не стала такою дівчиною. Зовсім не втекла. Я мала шанс бути вільною, але потрапила в обійми такого життя, що, знала, було не для мене.
Знов притулила картину до стіни й пішла до табуретки в кутку, де стояв замазаний фарбою бумбокс, який я завжди слухала, малюючи. Підхопила його й натиснула кнопку «play», з динаміків полилася музика, розсипалась дзвоном гітар. Спочатку я сміялась, закривши рот рукою, наче викопала із землі цінний скарб, а потім, коли пригадала, скільки значили для мене ці пісні, скільки часу я провела, слухаючи їх, не ту музику, що грали на шкільних танцях, а мою власну, важливу саме для мене, захотілося плакати, то була темна, провокуюча, прекрасна музика, що змушувала все довкола мене напружуватися, музика, що робила місяць темнішим, години — еластичнішими й повними обіцянок, які ніколи не будуть виконані.
Я взяла одне з чистих полотен, очистила від целофану, погладила долонею. Воно було гладким, з прямою досі рамою, я підняла його і поставила на мольберт, у захваті від його свіжості, його порожнечі. Для мене це було найкращим початком: мить, перш ніж зроблю щось, перш ніж фарби зійдуть на полотно, приймуть якусь форму, чарівна мить, коли все можливе, коли почуття в серці ідеально пасують до ліній на полотні, перш ніж я зіпсую його одним доторком пензля. Під мольбертом стояла коробка, де я тримала свої фарби. Нахилившись, я почала витягати тюбики. Більшість із них були акрилові, наполовину використані, а тепер висохли, наче закам'янілі рештки, що лишилися з давніх-давен. Але в самому низу лежали три тюбики олійних фарб, закриті, наче чекали, коли їх візьму й відкрию. Я зняла з них пробки й натискала, доки на палітрі не з'явилися три калюжки фарби, у сміттєвому відрі знайшла кілька пензлів, пополоскала їх, аж стали знов гнучкими, потім стала перед мольбертом, дивлячись на чисте полотно, дозволяючи образам сформуватися в думці, і почала малювати.