Я не знала, скільки минуло часу, програвач дограв один бік, автоматично перейшов на другий, почав знов із першого, програв касету двічі. Підспівувала, працюючи, слова пісень пам'ятала так чітко, ніби слухала їх учора, вони були, як пам'ять м'язів, незабутні моделі. Мені знов було шістнадцять, я проводила тут вечір п'ятниці сама, мені був двадцять один, я малювала свій страх перед майбутнім, мені було дванадцять і вчилася, як вилити почуття на папір, мені сорок чотири, я виснажена й перелякана, і ось я тут, розповідаю все це полотну переді мною.
— Мадлен, ти тут, унизу?
Я здригнулася, відкинула пензель від полотна, наткнулась на стілець, де лишила палітру, впустила її на підлогу, вона стукнулась об бетон, упала вниз лицем. Як завжди.
— Ага, — відповіла я, піднімаючи палітру з підлоги. Ну, думала я, дивлячись на плями фарб на бетонній підлозі, це не вперше. Потім піднялася сходами нагору, дивлячись на матір знизу.
— Що ти там робиш? Ніколи не чула такого галасу.
— Що? Музика. Завжди її слухала.
— О, це жахливо. Що, однак, ти робиш?
— Малюю, — відповіла, не в змозі стримати посмішку.
— Ага, я забула, що ти лишила все це внизу. Мусимо винести це звідти. Шарон хоче, щоб підвал був порожній, тоді здається, що в ньому більше місця.
Це було все, що цікавило матір, коли йшлося про моє малювання. Невже я чекала чогось іншого? Батьки ніколи не схвалювали моє захоплення живописом. Вони казали, що художня школа — зайве гаяння часу й марне витрачання грошей, бо що я робитиму з такою освітою? Вийду заміж за художника? Стану художницею? У колі моїх батьків ніколи не було художників. Там цінилися практичні, пристойні професії: лікарі, вчителі, адвокати, банкіри, ну і, звичайно, дружини також.
Отже, я поступила до коледжу, набула нудної професії, хоча мені хотілося бути студенткою художньої академії, блукати кампусом у заляпанім фарбою одязі. Шматочки глини засихають у волоссі. По закінченні коледжу дістала нудну працю, але вибрала квартиру з ідеальним освітленням, проводила в ній години на самоті, малюючи, і була щаслива як ніколи.
А потім одружилася.
— Тобі щось потрібне? — спитала я.
— Так, хотіла тільки сказати, що йду на збори бібліотечної ради.
— Щасти! — промовила, піднявши вгору пензель, наче віддаючи честь.
Коли вона зачинила за собою двері, я повільно рушила до мольберта. Сутеніло, сонце сховалося, розкидавши тіні по підвалу. У старших класах я розшукувала старі лампи й розставляла їх довкола мольберта, але коли намагалася їх засвітити, скляні кулі спалахували і вмить лопалися, різкий звук гнотів розривав повітря.
Річ у тім, думала я, запалюючи світло і відмиваючи руки й пензлі, рухаючись при цьому так, як багато років тому, що нічого не хочу позбавлятися: ані полотен, ані мольберта, ані старих пензлів. Що б не сталося, я хотіла іншого. Знайти магазин мистецького приладдя й повернутися додому з купою яскравих, свіжих олійних фарб, новим блокнотом для ескізів, величезним горіховим пензлем, щоб намалювати сотні широких блакитних небес. Я хотіла почуватися так, ніби малювала весь цей час.
Від часу приїзду до Магнолії тягар, що я носила в собі, мов камінь, почав підніматися. Я скинула його із себе по довгім, довгім часі, ніби вперше довідалася, хто я, а не ким мене хочуть бачити.
Глава чотирнадцята
Марджі, 1924
Подібно до моєї матері й мене, Марджі та її мати не були близькі. Як і в мене з матір'ю, у Марджі склалося так, що вона завжди відчувала тоненьку нитку розчарування, що проходила через їхні стосунки, і розуміла: що б вона не робила, це не зможе задовольнити її матір. Недостатньо вродлива, недостатньо жіночна, недостатньо слухняна. Часом не була потрібна відкрита жорстокість. Вистачало відверто несхвальних поглядів, розчарованих зітхань, зруйнованих надій.