— Остіне, ми обслуговуємо до одинадцятої. Люди їдять, коли хочуть, — сказав Генрі. Він піднявся нагору й забрав у хлопця меню. — Повернись, будь-ласка, на рецепцію й перевір, чи ніхто не чекає. Потім принеси келихи нагору.
— Ага, чудово! — відповів Остін, наче це була дійсно блискуча ідея, і пішов повз нас до передньої частини будинку.
— Вибачте за нього, у нас кілька офіціантів захворіли й не вистачає робочих рук. Він у нас бармен, і це в нього добре виходить, а як метрдотель він… Має проблеми.
— Дайте мені чізбургер, і я пробачу вам усе! Малювала кілька годин поспіль.
— У вас ось тут фарба. — Він показав великим пальцем на своїй щоці, а я, зніяковівши, спробувала зішкребти фарбу нігтями. — Малюєте, щоб підготувати будинок?
— Ні, ні, малюю, тобто займаюся живописом.
— Ви — художниця, мати — садівниця. Уся ваша родина, гадаю, любить мистецтво. — Проказавши це, він змахнув меню, наче показуючи цим помахом процес руху. Я здивувалася, бо ніколи не бачила жодного зв'язку між моїм живописом і материним садівництвом, але чи не довідалася я про сполучення кольорів від гладіолусів і флоксів, про повторність форм — з декоративної капусти, про текстуру — зі стахісу та кропу. Може, я їй винна більше, ніж гадала.
Генрі повів мене назад до кімнати, колишньої вітальні Шулерів, тепер тут стояли столи, у цей час здебільшого порожні. За одним з них двійко схилились одне до одного, вони щось напружено обговорювали тихими голосами. За столиком на чотирьох навпроти них доїдали десерт, задоволено вмостившись на стільцях. Здавалось, ніби вони щойно зруйнували щось шоколадне, і я ледве стрималась від того, щоб не схопити тарілку й облизати її.
Я взяла на замітку: обов'язково куплю ці кляті овочі. — Ну як вам тут? — Ми пройшли в задній куток кімнати.
— Власне, пречудово! — сказала я. Генрі висунув стілець, і я впала на нього.
— Скажу, щоб вам принесли чізбургер якнайшвидше. Медіум? Хочете салату, поки чекатимете?
— Будь-ласка і дуже дякую.
Він клацнув підборами, як дворецький, і попрямував до кухні. По кількох хвилинах офіціантка, жвава дівчина в чорній-пречорній формі принесла салат і склянку води. Ледве я встигла його з'їсти, як прибув чізбургер, що смакував так саме дивно, як і пах, такий високий, що я змушена була його прим'яти, аби він вліз у рот, ідеальний уміст солі й зелені, солодко-кислий смак булочки лоскотав мені язик. Я не була впевнена, що коли-небудь раніше їла таку смакоту.
Коли доїла, помітила: кімната спорожніла. Однією рукою я вибирала з кетчупу картоплю фрі, витерла другу, щоб відкрити нею бабусин зошит і знову зникнути в її розповіді.
Щойно я закінчила читати її записи про вечір із сюрреалістами, як прийшов Генрі. — Не заперечуєте, якщо трохи посиджу з вами? — спитав він і, не чекаючи відповіді, поклав руки на стіл та слизнув на стілець навпроти мого, досить голосно зітхнув з полегшенням. — Оце так вечір! Як вам сподобався обід?
Виринувши з далеких часів джазу, я повернулася в час теперішній, глянула на тарілку, де в калюжці кетчупу лишалися тоненькі рештки картоплі. — Ж-ж-жахливо! — відповіла.
— Ясно. Хочете десерт? У нас є яблучний пиріг з домашнім ванільним морозивом, а ще мокрий шоколадний торт з таким собі казковим шоколадним кремом у центрі, що розтікається по всьому торту, лише всунете в нього ложечку.
Майнула згадка про материні застереження щодо десерту, про те, як швидко я набираю вагу, про те, що непристойно їсти десерт, коли сидиш поруч із чоловіком. У думці відповіла, що в мене зараз важкі часи і шоколад стане у пригоді.
Мати сказала би неодмінно, що я заїдаю свої почуття.
Так, згодна. Не заперечую.
— Хочу оте, шоколадне, мокре, з кремом, що так смачно розтікається, — відповіла.
Генрі кивнув. — Ах! Чудовий вибір! — сказав він, підкликаючи офіціантку, що вже приносила мені салат. — Аво, принеси, будь-ласка, шоколадний торт.
— У мить! — відповіла і знову зникла.
— Отже, що ви читаєте?
Я показала обкладинку, ніби він міг прочитати назву, але, звичайно, на чорному картоні нічого не було написано. — Насправді цікаво. Це деякі з щоденників моєї бабусі. Якраз читаю про її поїздку до Парижа тисяча дев'ятсот двадцять четвертого року.
— Париж у тисяча дев'ятсот двадцять четвертім? Париж Скотта Фіцджеральда! Париж Гемінґвея?
— Не думаю, що вона зустрічалась власне з Гемінґвеєм. У всякому разі, про нього не згадує. Але певно отримувала насолоду. Раніше була книжною дівчинкою, кімнатною рослиною, а зараз підстригла волосся й вештається по кав'ярнях з художниками.