— Може, змінилася.
— Може бути, — сказала, захлопнула зошит і провела пальцями вздовж сторінок, наче запечатуючи слова всередину. А потім змінилася знову, бо та бабуся, яку я знала, зовсім не була такою. Вона була схожа на мою матір — суха й пристойна, офіційна, осуджувала все і вся. Що з нею сталося? Чому вона повернулася з Парижа? Як весела дівчина, що пила із сюрреалістами й любила книжки, любила писати і ненавиділа збори комітетів, перетворилася на… На мою матір?
— Було цікаво читати це все, наче зазирнути в її внутрішній світ. Певна, що замолоду вона була іншою. І ці її щоденники свідчать про те, що іще й не дуже розважною. Нечасто зустрічаєш таку правдивість.
— Ох, не завжди! — промовив Генрі. — Це змушує вас почуватися винною? У тому, що читаєте приватні думки.
— Гадаю, що я навіть про це не подумала. Тепер почуваюся дуже винною. Щиро дякую!
Генрі засміявся. — Гадаю, що не треба. Вона досі жива? Ваша бабуся.
— О ні! Вмерла, коли я була підлітком. Насправді я не знала її добре.
— Отже, це спосіб з нею зв'язатися.
— Правда. Змінила думку про неї. Читаю це ніби роман. Наче живу за тих часів. Боже мій, поїхати до Парижа. У тисячу дев'ятсот двадцять четвертому, хто б зробив це?
— Ну, по-перше, вищезгаданий Гемінґвей! — Генрі відхилився на спинку стільця й поклав руки за голову. Вони в нього були широкі, жилаві, згиналися, коли він ними рухав, я неохоче відвела від них очі.
— Не такі люди, як Гемінґвей, звичайні.
— Їй поталанило. Із задоволенням опинився би в Парижі за тих часів. Хотів би опинитися там і зараз.
— Я теж, друже мій! У всякому разі, вона зустріла того художника, і він, здається, дійсно симпатичний.
— Може, матиме з ним пристрасну любов. Це буде романтично.
— Не знаю, як це відбуватиметься. Вона одружилась з моїм дідом у тисяча дев'ятсот двадцять четвертому, моя мати народилась у двадцять п'ятому, отже, щось трапилось.
— Ух, тисяча дев'ятсот двадцять п'ятий! Мабуть, ви — пізня дитина?
— Так, матері було сорок, коли я народилась. Тоді це було річчю незвичайною. Батьки вже здалися, думали, що не матимуть дітей, і раптом… — Вона потрусила в повітрі руками, похитала пальцями, наче чарівник: — Трах-тібідох.
— Я теж був сюрпризом, — сказав Генрі. — Тільки мій випадок був протилежний. Батьки навчались у старших класах. Трах-тібідох! — Він помахав мені рукою, і я вимушено засміялась.
— Однак, з вами, здається, все гаразд.
Він здвигнув плечима. — Їм поталанило. Їх підтримували батьки, і сталося так, що вони продовжували кохати одне одного. В мене п'ять братів і сестер.
— Заздрю вам. Завжди хотіла мати братів і сестер. Ну, більше сестер. Але не була проти братів.
— Вони були чудові. Але часом мені так хотілося бути єдиною дитиною.
— Ух! І чому люди, що мають братів і сестер, так часто це кажуть? Коли ти єдина дитина, це нудно, почуваєшся самотньою.
— Бути шостим серед братів і сестер має свої мінуси, повірте. У чужому саду квіти завжди рясніші, — сказав і глянув угору, коли офіціантка принесла торт. Вона поставила переді мною велику пласку тарілку з обіцяним десертом, і я відчула, як з неї до мене піднімається тепло і шоколадний аромат. То був прекрасний торт зі збитими яйцями й темною калюжею рідкого шоколаду, що був темнішим у центрі. Морозиво, поплямоване цятками ванілі, розташувалося по боках, елегантно танучи навколо торта.
— О. Боже. Мій. На це хочеться спочатку довго дивитися!
— Саме такий комплімент хоче чути шеф-кухар, — сказав Генрі.
— А це спеціально для вас. — Ава поставила непристойно повний великий келих червоного вина перед Генрі.
— Бережи вас Боже, дитинко! — Генрі підняв келих обережно, боячись розхлюпати, і ковтнув з нього, доки дівчина знову наливала мені води.
— Щось іще? — спитала.
— Дякую, це все, поки що можеш бути вільною.
Вона кивнула й попрямувала до кухні, а я, зачудована, дивилася на торт. Узявши перший шматок, заплющила очі й застогнала від задоволення. Він був солодкий, трохи гіркий у центрі, і все разом розкішно тануло на язику.
— Смачно? — спитав Генрі, посміхаючись із-за келиха.
— Дивно! Чи хтось колись казав вам, що ви зароблятимете цим на життя?
— Раз або двічі. Та ви теж можете це мені сказати.
Я зітхнула, узяла ще шматок, підхопивши морозиво кінчиком ложечки, і проковтнула, заплющивши очі від насолоди. Наступного дня я відчуватиму надлишок цукру, однак воно було варте цього. — Мусите заробляти на цьому.