Марджі, що була у простій блузі з довгими рукавами, спідниці й панчохах зі стрілками (вона намагалась сховати їх, обернувши цю сторону всередину, але завше відчувала їх, ідучи), глянула на себе. — Не так одягнена, щоб кудись вийти, адже так? — спитала вона.
— І я. — Але насправді Дороті мала розкішний вигляд, у своїй модній зеленій сукні, що відтіняла її очі й ховала плями бруду, наче не працювала цілий день зі старими запорошеними книгами, як і Марджі. — Коли хочеш перевдягтись, можемо зупинитися біля твого дому, — запропонувала вона, помітивши смутний вираз на обличчі Марджі.
— Так буде краще, — погодилась Марджі. І хоча вона завжди ходила додому пішки, щоб заощадити на проїзді, їй було ніяково зізнатися в цьому Дороті. До клубу вони їхали в трамваї, бо Дороті сказала, що метро для неї надто повільне, потім вона чекала у дворі, палила з дівчатами, розмовляла, наче знала їх багато років, поки Марджі перевдягалась у свою гарну блакитну крепдешинову сукню, після чого підхопила Дороті у дворі й вони попрямували разом до Розалі. Усі говорили про «Розалі», ресторанчик на розі, за кілька будинків від клубу, але Марджі там ніколи не була і, прийшовши, не знала, що робити: бути в захваті від того, що вони пішли туди, чи шкодувати про це. Заклад був брудний, підлога вкрита плямами, наче мапа невідомої землі, і коли вони проходили між столиками, щось прилипало до підошов. Коли вони сіли за столик, Дороті, що в цьому темному залі походила на світляка у відрі для сміття, витягла носову хусточку й витерла нею крихти, що залишилися після попередньої вечері.
Попри непрезентабельний вигляд залу, в ресторані панувало схвильоване пожвавлення: поряд сиділи чоловіки з плямами фарби на манжетах, двоє сюрреалістів, яких вона зустрічала раніше в кав'ярні, обідали з двома іншими незнайомими чоловіками зі змовницьки схиленими один до одного головами, далі в кутку сиділа і сміялася група дівчат у модних сукнях, прикрашених намистом і китицями, що справляли враження невпинного руху. Як і у всіх паризьких кав'ярнях, хтось тут був з кимось знайомий, люди заходили, зупинялись і з задоволенням віталися, у Парижі, здавалося, так було всі двадцять чотири години на добу. Тут були довгі лави, і коли хтось хотів сісти ближче до своїх друзів, інші легко пересувались на один чи другий бік, групи міняли форму, подовжувались або скорочувались. Вечір пульсував, наче гігантське серце.
Меню було написане на дошці, прикріпленій до стіни, вечеря за смішну ціну в два франки, дешева навіть для Парижа, подавалася самою Розалі, огрядною жінкою з важкою вимовою. Страви були до болю смачні, і, повечерявши, Марджі знов відчула себе часткою справжнього Парижа, і, найважливіше, майже наїлася.
З того часу, як вона приїхала до Парижа, була постійно голодною. Це тому, що ходила пішки, думала вона, набагато більше, ніж звикла вдома, де мати наполягала на таксі, коли треба було віддалитися від дому більше ніж на кілька будинків, оскільки в неї завжди боліли ноги. Крім того, вона брала студентські порції, хотіла заощадити, купувала найдешевше: хліб, який моментально з'їдала, та овочевий суп. Одного дня зайшла до кав'ярні й побачила чоловіка, що їв сосиски з гірчицею, такою гіркою, що від самого її запаху рот наповнився слиною, а ще він пив пиво. Марджі не любила пива, але, побачивши це, мало не заплакала від голоду. Економія дозволяла вряди-годи добре десь попоїсти, але вона вважала свій аскетизм дещо принадним, порожній шлунок був метафорою її апетиту до самого міста, до того, що вона хотіла тут побачити й узяти з собою, отже, їй хотілося бути трохи голодною.
— Ну, — промовила Дороті, коли вони покінчили з вечерею й допивали останні краплі дешевого вина, що до неї подавалося. Воно було солодким з присмаком оцту, але Марджі хотіла пити, і крім того, від нього голова приємно паморочилась, і їй хотілося посидіти тут ще трохи. Хотілося любити всіх у залі, диваків з їхніми театральними вітаннями, з напруженими розмовами, зі сміхом, що вибухав і танув у тісняві їхніх тіл; хотілося любити навіть зал, попри, а може, через — його тюремний запах. — Що ти робиш у Парижі?
Марджі вагалася, не впевнена, що відповісти. Дороті схилилась над столом, ніби чекаючи захоплюючих визнань, і Марджі ненавиділа себе за те, що от зараз її розчарує. Здавалося, у тьмяному світлі, вона сяяла, і Марджі бачила, що половина чоловіків дивиться на неї. Дороті, звичайно, на них не зважала або, ще гірше, навіть не помічала їхньої уваги. Так завше поводяться вродливі дівчата. — Працюю в Лібе.
Підвівши погляд, Дороті поклала руки на стіл, нахилилась до неї ближче, немов близькість допомогла би вичавити з Марджі всі її неіснуючі секрети. — Я не про це. По-перше, хочу спитати, чому ти тут? По що приїхала?