Вона почала просуватися крізь натовп, Марджі йшла за нею. Здавалося, люди розступалися, пропускаючи їх уперед, а Марджі доводилося проштовхуватися, обережно, незграбно відштовхуючи людей, намагаючись не бути брутальною. — Pardon! — промовляла вона знов і знов, будучи цілковито впевненою, однак, що просувається крізь купу американців. — Pardon! — Нарешті вона пробилася крізь стиснуті тіла й побачила Дороті, що вже сиділа за столиком мало не на колінах в якогось хлопця, той в одній руці тримав цигарку, келих у другій, що заважало йому (на щастя, як підозрювала Марджі) торкнутися губами її шиї.
— Марджі, Марджі! — гукала Дороті, наче Марджі заблукала трагічно й надовго і от зараз її було щасливо віднайдено, а не була за кілька кроків трохи позаду неї. — Іди сюди, сідай з нами. Це Артуро, — показала вона на юнака, настільки зайнятого цілуванням її руки, що він зміг лише підвести брови у вітанні, — а ще П'єр, Ліла й Мімі. — Представила інших, що сиділи довкола столу, чоловіка й двох жінок. Одна з жінок пронизувала Дороті шаленим поглядом, Марджі підозрювала, що, поки не прийшла Дороті, тут відбувалося або відбувається любовне побачення. Ніхто не запропонував Марджі стілець.
— Я постою, — відповіла Марджі. Позаду неї пройшла дівчина з клубу. Як її звуть? Вона почувалася винною перед нею, поки дівчина глянула на неї так, наче вперше її бачить, мовби вони не сиділи разом за сніданком двічі цього тижня. Натомість Марджі зробила глибокий вдих і відвела очі.
Тієї самої миті хтось приніс тацю, повну напоїв, і Марджі взяла келих, який їй запропонували, хоч вона і не замовляла його, і не знала, що це. За столом Дороті з кавалером продовжували голубитись, інші дві жінки й чоловік розпочали драматичну бесіду, а Марджі потягувала напій, а потім стояла, ніяковіючи, з порожнім келихом у руці, і кожного разу, як хтось проходив повз неї ззаду, підштовхував її в спину. У залі було жарко, і їй насправді захотілось щось почитати. Біля стійки бару чоловік читав книгу, не переймаючись галасом довкола, і вона серйозно розмірковувала, чи не стати позаду нього й читати через його плече. Але книга, як побачила з обкладинки, була французькою. У старших класах вони читали про горбаня з «Собору Паризької Богоматері» в оригіналі, і вона по півгодини розбирала кожну з болісних сторінок.
Вона усе ще сумно дивилася на книжку в руках у чоловіка, коли раптом Дороті вистрибнула з-за столу: — Ходімо! Ми всі йдемо до Зеллі.
Усією групою, до якої по дорозі приєдналися ще двоє людей, вони вийшли з бару і зникли в темряві метро. Виринувши з нього, опинились на Монмартрі, горби піднімалися прямо над ними. Попри пізню годину, вулиці були пожвавлені, кав'ярні переповнені, люди в них розмовляли за пляшкою, на тротуарах важко було розминутися з парочками, що переходили від вечірки до вечірки, дехто співав і сміявся, наче був на демонстрації.
Марджі йшла за групою, доки вони не дійшли до будинку, перед дверима якого стояв натовп. Тут була яскрава суміш мов, лунали пісні англійською, португальською, російською, італійською. На відміну від кав'ярень на Монпарнасі, де артисти здавались, а частіше й насправді були вишукано неохайними, тутешні чоловіки носили костюми, були модно одягнені. Одяг жінок був новим і стильним, і Марджі почувалася погано одягненою й розгубленою. Вона з тугою згадала кав'ярню, де була одного вечора, розпатланих Себастьєнових друзів-художників, безглузді сюрреалістські розмови, пристрасну суперечку, чи один з них зрадив їхній рух, узявши участь у виставці, та, на думку Марджі, не зрадив, бо місце, де ти їси й мешкаєш, є дуже важливим.
— Ходімо, Марджі, — покликала її Дороті, обернувшись через плече, і Марджі пішла за нею всередину, куди рушив увесь натовп.
Біля входу був балкон, з якого відкривався вид на весь клуб, уже заповнений танцювальний майданчик. На нижньому рівні розташувався вівтар сцени, де оркестр гримів популярними піснями, музиканти заглибилися цілком у звук, що видавали, пальці видобували його з інструментів, піт заливав їхні чола, вони пританцьовували, граючи. На майданчику було багато людей, чоловіки у смокінгах і костюмах, жінки у сукнях, пливких і шовкових, робили Марджі, в її важкій сукні, схожою на згорнуту пухову ковдру. З висоти це скидалося на тремтячий, розбурханий вулик. Офіціанти стрибали, минаючи танцюючих, уникаючи зіткнення там і сям, тримали таці з напоями над головою, обслуговуючи столики, що вишикувались уздовж майданчика або притулились під балконами. Відерця з шампанським поблискували на столиках, де люди схилялись одне до одного у розмові.