Він провів її галереєю, показуючи картини, що висіли між імпресіоністами та його роботами, і хоча Марджі не могла б, очевидно, зрозуміти прогресію стилів, але бачила, що вона відбувається, від картини до картини, образи тьмяніють і знов потрапляють у фокус, стають чіткими й знову тьмяніють, але вже по-іншому. Фігури ставали квадратними, згорталися, наче відбиті в розбитому дзеркалі, або ставали такими правильними, як лінії портрету, перетворюючись на безсенсовність: пейзажі, повні дерев, вкривалися людськими очима, жіноча бальна сукня з кошиком під нею ставала легкою повітряною кулею, знайомою й невизначеною.
— Оця тобі подобається? — спитав Себастьєн. Він зупинився перед картиною, на якій була жінка, одягнена як для вечірки, у рожеву сукню, спідниця нерівно спадала донизу, внизу — вільні лінії, здавалося, ось-ось спурхне. На ній була довга нитка перлів, волосся модно коротко підстрижене. Хоча вона й не дивилась на художника, було ясно, що знала, на неї дивляться, і звикла до цього. Не дуже вродлива, з широким носом і великими очима, широкоплеча й обернена так, що займала чи не всю раму. Тут не було викручуючих розум дзеркальних складок, як на інших картинах, де предмет був згорнутий, а потім розгорнутий, наче папір, але кути її не були зовсім чіткими, краї ж були м'якими, наче жінка рухалась. У грудях Марджі кольнуло від ревнощів.
— Бачу. Вона вродлива. І картина… Як жива. Наче знає, що дивлюсь на неї, але на мене не хоче дивитись.
— Це моя, — гордо мовив Себастьєн. — Радий, що тобі сподобалась.
— Твоя? — видихнула Марджі й знову обернулась до картини, тепер розглядала її не як твір мистецтва, а шукала зв'язок з художником. Міркувала, що може з неї довідатись про Себастьєна, хто ця жінка й які їхні стосунки, що не хоче дивитись на нього. Звідки знає її так ясно, її форми під сукнею, яка спадає донизу. Зашарілась від цих думок, а потім назвала себе дурною. Зрештою, жінка була цілком одягненою. І не була класично вродливою. Може, Себастьєн побачив щось у ній, імовірно, художники бачать красу інакше, а може, він і Марджі бачить інакшою.
— Я дуже люблю цю картину. Як ти її називаєш?
— Назва? Портрет Сесілії. Ходімо, подивись ще ось на цю. Зупинившись біля однієї з картин, махнув рукою, Марджі підійшла. Зрозуміло, він пишався своїми роботами, і вона тішилася, що могла відповідати, могла оцінити його талант. Дивно, він був найкращим її другом у Парижі. Знала, що мати обурилася б, довідавшись, що зупиняється так часто, аби поговорити з юнаком, вони часто залишаються вдвох, однак, мати ніколи б не зрозуміла цього міста, його життя. Марджі навряд чи сама зрозуміла його. Коли б вона розповіла батькам про Зеллі, про кав'ярні, бари й сюрреалістів, вони вважали б це дикістю. Навіть розбещеністю. А тут був просто вечір. У Парижі панували інші правила. Правила інакші, коли ти вільний і коли світло Парижа кидає на тебе свої чари. Чари також інакші в Парижі. Вона відчувала це, бачила, коли дивилась на себе у дзеркало або ловила себе на тому, що дивилась у вітрину магазину, проходячи повз нього. Обличчя було інакшим, вилиці — вищими, очі ширшими, ключиці гострими й чистими над вирізом сукні. Вона почувалася легшою, ніби все, що притискало її до землі в Америці, враз упало з плечей.
— Цю роботу я називаю «Літній бал». — Полотно було широким, за шість футів ушир, як здалось Марджі, панорама, обрій, але замість пейзажу на ній були сотні танцюючих фігур. Усе відбувалося назовні, вона бачила на задньому плані спокійні кущі, столи, за якими сиділо багато людей, упізнала золото й багрянець паризького літнього вечора і в цім літнім чуді кожен з людей, здавалось, має свою власну історію. Кожна пара фігур була окремою картиною. Ці двоє щойно зустрілись, тримаються трохи на відстані одне від одного, ледве обернулись, тільки починають відкривати одне одному свої таємниці. А ті двоє глибоко закохані, їх розділяє дюйм або й менше, хоча на танцювальному майданчику багато вільного місця, очі заплющені, щока притиснута до щоки, наче довкола нікого немає: ніби бачила, як м'яко похитуються, повільніше, ніж музика, — для них музика зовсім нічого не означає. Ті двоє одружені багато років і нещасливі, а ще двоє одружені багато років і досі кохають одне одного. Пара, яку примусили одружитися, пара в глибокій печалі, пара, що береже захоплюючу таємницю. Вона не могла відірвати очей від картини, роздивлялась обличчя за обличчям, прочитуючи їхні історії. — Схоже на роман. — промовила нарешті, затамувавши подих.