Поки чекали, дощ став сильнішим, навіс над головами ритмічно розхитувався, спочатку з ентузіазмом, а потім загрозливо. Обернувшись до неї, Себастьєн промовив: — Ходімо зі мною. Живу недалеко звідси.
Марджі, що змерзла, змокла і почувалась жалюгідною, не вагалася й миті. Себастьєн узяв її за руку, й вони побігли, зробившись ураз з просто мокрих промоклими до нитки. Проїхав автобус, кинувши на них з-під коліс стовп води, і він перелився через них, високий і крижаний, і Марджі розсміялась. А потім опинились вони перед дверима, Себастьєн порпався у кишені, шукаючи ключ, відчинив, і вони опинились у дворі, довкола них здіймались будинки. Над ними в темряві палахкотів ліхтар, і вона побачила прекрасний сад, який шмагав дощ, розкидаючи по двору трояндові пелюстки. — Сюди, — сказав Себастьєн і відчинив скляні двері одної з будов іншим ключем.
Підлога всередині була з квадратів гарного кремового мармуру і містила в собі скромну елегантність, що, Марджі знала, коштує багато. Все було знайомим і незнайомим: все життя її оточувало багатство, але минули місяці, перш ніж вона знов опинилась у такому місці, як це. Найбагатшим будинком, що вона відвідала в Парижі, крім, звичайно, Версаля й Лувра, був будинок Лібе, але його функціональність поглинула його розкіш, і тепер ставилась до нього лише з легкою зневагою. Звичайно, Себастьєн тут не жив. Він був художником, чи не так? Його сорочки не були порвані біля коміру, як у Рене, і, здавалось, йому не бракувало грошей на обіди й вино, однак вона бачила, як він сяяв, продавши картину.
Крім того, підіймаючись сходами, вкритими оксамитовим килимом, що нагадував сходи у її батьківському домі, і де поруччя блищали від тунгового масла, вона зрозуміла, що він не живе лише з продажу картин. Себастьєн був багатим. Вона не знала, чому він тримає це в секреті й як йому це вдається, але було так.
Запалили світло на другому прольоті, Марджі зауважила, що її важка, мокра сукня лишає сліди на килимі, і Себастьєн провів її коридором, відчинив двері у його кінці й увімкнув світло всередині. — Заходь, заходь, — промовив він, коли Марджі завагалась, а там, де вона щойно стояла, натекла калюжка води. Вона ступила всередину і її очі розширились.
— Ти багатий, — здивовано мовила, коли він зачинив за нею двері. Вона прикрила рот рукою й засміялась, уявивши свою кімнатку в мансарді клубу, як жила на п'ятсот франків, що заробляла в Лібе, а він мешкав тут.
Біля вікна стояли два мольберти, де, як їй здалось, було більше світла, на кожному стояло незакінчене полотно, одне — вид згори на паризьку вулицю, що охоплював два знамениті паризькі дахи й вуличну сценку внизу, базарчик з фруктовими й овочевими прилавками, навіс біля кав'ярні, офіціанта, що чекав замовлення від чоловіка, який схилився над меню, парочку, що переходила вулицю, автомобіль, що їхав в одному напрямку, а кінь із візком — в іншому. Місто з цієї перспективи здавалось новим і якимось таємничим, наче Марджі ставала свідком того, чого не можна побачити знизу, неначе вона потай заглядала в життя людей. Так, як і з картиною балу, її руки свербіли від бажання поринути в людські історії. Ноги офіціанта стояли так, наче він дуже втомився, відстань між людьми, що переходили вулицю, жінка, що притиснула руки до себе, коли роздивлялась відро з яскравими полуницями, наче не могла собі їх дозволити, лише дивилась, уникала спокуси навіть уявити, як її язик чавитиме ягоди, і вони вимажуть їй пальці.
Друге полотно він тільки почав, фігура людини стояла біля вікна, визирала з нього назовні, невиразні кольорові мазки на задньому плані, незнайоме блакитне небо. Між мольбертами стояв столик, повний металевих тюбиків фарби й пензлів, деревина безтурботно заплямована різними кольорами, поблизу сохла палітра. Табуретка.
Інша частина квартири була розкішною, на вікнах висіли нові фіранки, тканина з довгим ворсом була чиста й, очевидно, нова. Килимок під її ногами був новіший, ніж на сходах, східний килим, укритий виноградними лозами, розкішно витканими, такими глибокими, що вона похитнулась, ставши на нього.
Стеля була високою, з широкою відливкою по краях, меблі також були гарні. А над вітальнею, де вони зараз стояли, широкий коридор розлягався до інших кімнат, це була розкіш вільного місця у місті, де вона часто поринала в себе, боячись наткнутись на людей, в трамваї, у кав'ярні, навіть на острівках книжкових магазинів, на рю Одеон, де продавець міг зронити на неї купу книжок.
— Я не багатий. — Він кинув ключі в тарілку на столі біля вхідних дверей і роззувся. — Моя родина багата. Я — бідний художник.