— Гммм, — промовила Марджі. Вона не припиняла думати про різницю між бути багатим і мати багату родину. Тепер, коли батьки її не підтримували, вона розуміла, що без їхнього багатства ніколи б не змогла поїхати до Європи, знала, що коли повернеться, — якщо, звичайно, повернеться, — батьки знов підтримуватимуть її, і коли так, то вона успадкує те, що зараз належить їм. Батько не залишить їй свій бізнес, але залишить більше, ніж їй би вистачило на життя, а коли вона одружиться, в неї будуть також гроші її чоловіка. Але все це не буде насправді її. Ті п'ятсот франків, що вона мала в Лібе, якими б мізерними вони не були — це її капітал, вони були її, і лише її.
— А твої друзі знають? — спитала вона.
— Vite, vite! — сказав він, змінюючи тему. — Швидше, швидше. Ми мусимо переодягтись, інакше помремо від сухот.
— Не думаю, що в тебе сухоти, — відповіла Марджі, однак, сукня неприємно прилипала до неї і лишала калюжі на Себастьєновому килимі, і тому вона пішла за ним коридором. Увійшов у кімнату, і вона ледь не ступила крок за ним, але зрозуміла, що це його спальня, і зупинилась, та цікавість послугувала їй якнайкраще, і вона зазирнула у двері, побачила стіл, кілька блокнотів і вугільний олівець, розкидані на ньому, і стілець, що підпирав французькі двері, які, очевидно, вели на балкон. У другому кінці кімнати стояло неприбране ліжко, простирадла розкидані, на них і досі відбивалась форма його тіла. Отже, вона могла уявити, як він спав тут, волосся, розкидане по подушці, вії відтіняють щоки. Вона затамувала дихання й відступила в коридор, схвильована й засоромлена власною уявою.
Він порпався у шухлядах, потім обернувся до неї з купою вбрання в руках. — Ось, одягни це. — Він відчинив перед нею двері, за якими була ще одна спальня, кімната для гостей, неторкана й безособова. Узявши одяг, вона увійшла всередину, й він зачинив за нею двері.
Вона одяглась у те, що він їй дав: у сорочку з м'якої бавовни й широкі брюки. Себастьєн був худий, а Марджі — опецькувата, усе ледь на ній зійшлося, й почувалася по-хлоп'ячому, наче розбовтаний підліток. Тканина була такою м'якою, що шкіра здавалась живою, і вона засоромилась, що стоїть гола в одежі Себастьєна.
Відчинивши двері, вона була вражена, що Себастьєн стоїть і чекає на неї. Він теж переодягся, був у светрі й сухих брюках, волосся зачесане назад, чоло відкрите. Марджі ніяково торкнулась свого волосся, яке, висихаючи, починало стирчати вусібіч. — Дай сюди свій одяг, — сказав Себастьєн, сягнувши рукою по нього, Марджі віддала одяг, а потім, згадавши про білизну, потягла згорток до себе.
— Я розвішу, — сказала вона, і Себастьєн здвигнув плечима.
— Туалет там, — він показав на двері позаду. — Я ввімкнув опалення. Якщо захочеш повісити одяг, він там висохне.
Коли, повісивши одяг, вона виринула звідти, він уже розпалив камін і підсунув до нього канапу. Він сидів посередині, схилившись уперед. Коли Марджі увійшла в кімнату, посунувся на край і постукав долонею по місцю біля себе. — Іди сідай ближче до вогню, я вже зробив гарячий шоколад.
Марджі сіла й узяла з вдячністю чашку, повну паруючого шоколаду, такого густого й солодкого, що вона ніби пила танучу плитку шоколаду. Від цукру й вогню вона почувалась сонною, підібгала ноги, скрутилась клубочком і щасливо зітхнула. — Дякую за те, що запросив мене. І за одяг.
— Ну, звичайно.
— Отже, друзі знають, що ти такий багатий? — спитала вона, посьорбуючи шоколад.
Себастьєн перебільшено зітхнув, потім подивився на неї у світлі вогню й зрозумів, що вона шкилює з нього. — Ні, не знають. Знають, що іноді я можу собі дозволити сплатити рахунок у кав'ярні, коли їм бракує грошей, але даю їм зрозуміти, що продав картину до галереї. Коли хтось бореться, щоб звести кінці з кінцями, неввічливо говорити про це. А ще це створить прірву між нами, якщо вони довідаються. Ставитимуться до мене по-іншому. Гроші все змінюють. Хіба в Америці так не кажуть?
— Кажуть, — сумно відповіла Марджі. Вона подумала про містера Чепмена з його незграбною пропозицією, про тихі бесіди матері й тітки про посаг — її та Евелін. — Ну, не потребуєш давати за Евелін таке вже велике віно, — сказала мати тітці, наче Марджі не знала, що вона говорить це, аби заспокоїти тітку Едіт, що поводилась так, наче вона багатша, ніж насправді, але то була зневага до Марджі, яка примушувала її почуватись незграбнішою й простішою, і доводила її до відчаю. Вона думала про те, що тут, у Парижі, з її маленькою платнею вона щасливіша, ніж була вдома, де кожної пори року мала нове плаття й була запрошувана у найкращі родини Вашингтона, Балтимора та Нью-Йорка, а ще думала, як добре їй тут, за цим вікном із товстого скла, за яким дощ і грім зовні чуються як м'який шурхіт, у квартирі з каміном, таким великим, що його тепла вистачає, щоб обігріти усю кімнату зі зручними меблями й килимами, товстими, наче трава, знала також, як це — кинути весь матеріальний комфорт заради аскетизму й романтики, але гроші теж стануть у пригоді.